Читати книгу - "Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець"

Нас пильно обшукали; до цього гефрайтера 221-го регіменту інфантерії (піхотного полку), незабаром підійшло ще кілька розпорошених по полю німців, і коло нас почалася у них розмова.

З дому я знав кілька німецьких слів - отаких, як "дер тіш" (стіл), "дас васер" (вода), але тут вони не здалися мені ні до чого...

Дарма намагався наш переможець заговорити до нас, і говорив щось довге й запальне, щось переконливе - ми стояли, як два молоді дубки тихої погоди...

- Правда, німчику, гефрайторе 221-го полку, я знаю ще двоє ваших слів - "лебен" і "лібен" - жити й любити. О, як я хочу жити, і які багаті у мене перспективи на життя, тим часом, як у вас, а, зокрема, у тебе, мій переможцю, ті перспективи - ой, та й невиразні...

Я не скажу тобі про це, бо однаково ти мене не зрозумієш, як нічого з твоєї мови не розумію я - пізніше, коли я проиду всі ваші чистилища и залишуся живий, я присвячу тобі свого воєнного вірша, що звучатиме отак:

"Як німець з окопу мене забирав, Він руку мені по-братерськи подав: "Альзо, камерад, - забезпечений ти, А я ще в те пекло повинен іти..." І в чорних очах, як здалося мені, Погасли на хвилю завзяття вогні; Скривилися в усмішку юні уста: "Бог знає, що там ще мене дожида..." "Форверрртс!" - настовбурчивсь, оскаливсь багнет, Знов блиснули очі - подався він вперед... Заходило сопце. Я сонце вітав, І "завтра" зустріпути впевнено ждав. Минали мінялися ночі і дні, - Я двічі співав уже гімни весні, Та їх ляйтмотивом: "Альзо, камерад, Давно б я з тобою мінятися рад..."

А тепер, німчику... ой, чого то в тебе так погано блищати стали очі? Чого ти так пильно роздивляєшся мого нагана? Чого ти зводиш його мені до чола цівкою й несамовито гукаєш:

- Дум-дум?!

Свідомість мені прорізує блискавка здогаду: та ж він звичайні наганівські, з укороченими носками, кулі, вважає за "дум-дум" - розривні кулі, а за "дум-дум" є навіть за теперішньої "гуманної" війни - нікому і ніякого милосердя...

- Ні, ні, ні! - кричу я несамовито і пропоную (дією, образом, а не словом) німцеві спробувати ці кулі он на тому обрубкові дерева..."

Моя смерть удруге сьогодні шкодує мене - наган опускається із-перед мого обличчя, німець стріляє поспіль тричі в обрубок дерева поблизу нас - кулі проходять крізь той обрубок, не розриваючись, як розірвалися б "дум-дум", і мої перспективи на життя знову пишним цвітом розцвітаються...

Наган імій, після того, видно, німцеві сподобався - він одразу переможно присобачив його собі до боку, крутнувши при тому свої вусики - ріденькі-ріденькі, а закручені, проте, по-вільгельмівському, вгору.

Мене опановує невимовна радість. Хочеться пригорнути цього німчика і щиро-щиро, по-братерському, поцілувати... Йому ж, сердешному, ще воювати та й воювати... їх троє коло нас - вони полягали, просто на мокру землю, відпочивати, а ми з Коваленком чекаємо, що буде далі. Їхня розмова починає мені не подобатися. Якийсь курносий, дегенеративного вигляду, опецькуватий німець щось дуже часто вживає слова "капут" і поглядає на нас недобрими, без людського виразу, очима. У них суперечка - хто з них має вести нас у запілля, і якимись невідомими шляхами до свідомости моєї добирається зміст їхньої розмови: дегенеративний тип, щоб не водитися з нами, пропонує зробити нам "капут..." Дивлюся збоку на Коваленка й бачу, як хлопець теж пильно вслухається в невідому, незрозумілу мову, очі иому широко розплющуються, він полотніє й якось інстиктово тулитося до мене, як до матері дитина...

Перемагає в суперечці (я так і досі непевний, чи справді була саме така суперечка) наш гефрайтер, він суворо гукає на дегенеративного, той підводиться, наказує мені начепити на плечі обидва телефонні апарати - один жовтий, новенький, полірований, що я його з Києва привіз недавно, а другий чорний, старого зразка, дуже важкий, - наказав поверх того начепити на шию котушку з телефонним дротом на 500 сажнів, навантажив на Коваленка цілого кулемета нашої четвертої роти з повною, непочатою стрічкою набоїв, і суворо по командував рушати.

Проходимо повз землянку батальйонного. З землянки ледве чути благальний голос:

- Братци, помогітє...

Несміливо дивлюся на свого провідника, він вагається, потім, підштовхуючи нас наперед, доходить до землянки і через наші плечі заглядає.

В землянці - тяжко поранений наш пограничник. Він ледве доплазував до порогу землянки і тут звалився. Під ним калюжа крови.

Наш провідник багнетом закочує йому полу шинелі, ми мимохіть зщулюємося, - під полою оголені кишки. Пограничник живий, повний свідомости. Він благає не кидати його, довести до медичного пункту, згадує про Бога, про жінку, про діток, але щодалі - слабіє й слабіє.

Наш провідник покрутив головою й командує нам іти далі. На мої, не зовсім сміливі протести, враз нагороїжується, замахується прикладом, і ми з Коваленком, похнюпивши голови, тупаємо, навантажені чужими трофеями, до ворога в запілля.

Ось із-за переярку виходить стрункою, широкою лавою якась німецька військова частина. Простує до нас. На правому фланзі - молодий,