Читати книгу - "Дунайські ночі, Олександр Остапович Авдєєнко"

Шатров і Гойда точно встановили і позначили на карті місце, де скинули вантаж з чужого пароплава «Бреге», — тиха дунайська протока, прикрита з одного боку безлюдним острівцем, з другого глухими плавнями.

Дивлячись на ріку трохи примруженими очима, Шатров думав уголос:

— Цікаво, який ще «подарунок» послали нам фюрери американської розвідки?

— Дозвольте пірнути і подивитись? — запропонував Гойда, знімаючи одяг.

— Ти, Василю, перебільшуєш свої можливості. — Шатров подивився на помічника і посміхнувся. — В цьому місці Дунай такий швидкий і глибокий, що дно його може обстежити тільки досвідчений поринач у підводному спорядженні.

— Що ж робити? Давайте запросимо поринача з аквалангом з Москви або Севастополя.

— Довго чекати. Небезпечно гаяти час. Знайдемо тут, в Ангорі.

— А хіба тут є?

— Є. Та ще який!.. Невже ти не чув про Капітона Черепанова?

— Черепанов?.. Ні, не чув.

— Надзвичайна людина. Тутешній, з Лебединого. Рибалка. Син російського помора Івана Черепанова, який колись блукав по Румунії і осів у гирлі Дунаю. Іван полював, рибалив. Одружився з рибачкою Ладою. Через рік у Лади та Івана народився син Капітон. Коли хлопцеві минуло десять років, помер батько і Капітон попав до німців-колоністів. Бездітним Раунгам сподобався білявий пастушок. Вони всиновили його і назвали Вільгельмом. Повнолітнього Вільгельма, німця, підданого Румунії, мобілізували у королівський румунський флот. У розпалі війни його, як найкращого плавця та поринача, послали в секретне з'єднання «К», на північ Італії в Доломітові Альпи. У Вальдао, в закритому басейні, італійці, перші пориначі Європи, перші підводні диверсанти, передавали німцям свій бойовий досвід. Через кілька місяців школу, де вчився Вільгельм, перевели. у Венеціанську затоку, на острів… Стій, я забув сказати найголовніше: ще на початку війни Капітон став членом патріотичної підпільної організації «Романо».

— Він і тепер пірнає? — запитав Гойда.

— Коли треба, то пірнає.

— Цікаво!.. Нащадок російського помора-втікача… Всиновлений румунськими німцями… Член підпільної організації «Романо». Боєць секретного з'єднання «К»… Розкажіть про нього докладніше, Микито Самійловичу!

— Це довга історія. Але ти повинен усе знати про Дуная Івановича. Слухай!..

«Джулія» легко рухалася на перлисто-зеленій воді лагуни. На островах розкинулася Венеція — старовинні палаци, церкви, кам'яні щербаті вулички, гомінливі тратторії, потемнілі від часу і вологості будинки, відбиті чорним дзеркалом каналів.

У променях місячного сяйва біліла піщана коса, що відділяла лагуну від Адріатики. Там, де вона розгалужувалася протоками, наче прямо з води виринали курортні містечка Порто-Лідо і Порто-Маламоко.

Високо в небі пропливали хмари, то закриваючи, то відкриваючи круглий карбований місяць, його негріюче пронизливе світло холодно виблискувало на лусці ще живої трепетливої риби, на кожусі мотора, сталевих гаках і скляних поплавках сіті.

Чезаре Браттоліні сидів на кормі, легко крутив кермо і, гнаний до берега припливом, думав про море, про його багатства, про свою бідність, про війну. Воєнний розбій завжди приносить людям лихо, а вони все-таки б'ються, гублять своє життя, працю, втрачають синів.

Кулаки Чезаре стискуються. Перед ним наче живі постають сини.

Джані любив грати на гітарі, любив дівчат, і вони любили його, любив пісні, любив море. А Муссоліні зробив його піхотинцем і погнав у Абіссінію. Там йому все остогидло. Загинув. За віщо?

Леонардо кував якорі, ланцюги і залізні решітки, схожі на чорне мереживо, його відірвали од улюбленої справи, навчили стріляти і погнали на далеку Північ, У холодному степу на Дону він і наклав головою. А навіщо йому холодна, чужа Росія, коли в нього була сонячна Венеціанська затока, Адріатика, Середземне море?

Джузеппе, гондольєр, не пішов дорогою старших братів. Заховався в Альпах, став партизаном.

Від згадки про молодшого сина в серці старого рибалки потеплішало.

— Салют, батьку!

Батько? Не може бути. Почулося. Довкола ні душі. Тільки хмари, місяць, тиха вода лагуни і на обрії темна Венеція.

— Салют, батьку! Добрий вечір!

Голос пролунав сильніше, впевненіше — звучний, трохи хрипкуватий, як у Джузеппе і у всіх людей, які виросли на неспокійній морській воді.

Чезаре швидко обернувся.

Нікого!

Але десь близько, здається за кормою, важко дихала людина.

Санта Маріє! Не хворий, не пив. Ніколи не боявся ні бур, ні коричневих, ні чорних сорочок, а тепер душа сховалася в п'яти.

— Спаси і помилуй! — пробурмотів Чезаре.

— Пробач, товаришу Браттоліні! Не хотів лякати. Здрастуй.

— Де ти?.. Хто ти?.. — помертвілими губами прошепотів рибалка.

— Я тут, заспокойся, будь ласка. До сліз, до болю в очах вдивлявся Чезаре в місячну воду лагуни, але не помічав нічого, крім жмутика морських маслянистих водоростей. Потім з води піднялася чорна рука і вхопилася за борт шаланди.

Чезаре хотів крикнути, та губи не ворушились. Завести б мотор і втекти — до островів, до берега, до людей, але руки не слухалися.

— Браттоліні, не бійся мене, я твій друг.

Зникло те, що здавалося водоростями, і Чезаре побачив обличчя незнайомої людини. Молоде. Дуже бліде. Привітне.

— А я думав, риба почала говорити. Бісова душа! Мало на той світ не загнав старого.

— Каюсь. Але в мене немає іншої можливості побачитися з тобою, побалакати.

Звичайні слова, звичайна людина, хоч і в жаб'ячій шкурі. З подивом і цікавістю дивився Чезаре на чорного з білим обличчям поринача і пригадував, що чув про людей-жаб.

У самому центрі Венеціанської лагуни, на невеличкому острівці височів