Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

— Гаразд, але швиденько… — зітхнув Войта.

— Біжу, тільки щоб вона вдома була. — Він підвівся, підтягнув ремінь і вийшов на вулицю. Але за хвилину повернувся і, заглядаючи у двері, промовив: — Якщо хочете, товаришу поручик, то там на столі є старий кросворд. Він тільки наполовину розгаданий…

Та Войта знехтував такою заманливою розвагою і натомість почав міряти кроками кабінет вздовж і впоперек. Потім довго гортав телефонну книгу, сподіваючись знайти номер телефону Яниної установи. Але Науково-дослідного інституту хімічних досліджень не знайшов ні під літерою «Н», ні під літерою «І», безуспішно закінчилися його пошуки і в розділі «Хімія». Войта уже збирався передивитися «Міністерства», та в цей час повернувся старший сержант.

— Я розмовляв з товаришкою Маковцовою, — доповів юнак. — Отже, високий, білявий чоловік в окулярах, як ви казали, справді ходить у цей будинок. Маковцова вважає, що це, мабуть, інженер або комівояжер. Ходить він до Ярослави Навратілової, яка живе на четвертому поверсі, а працює продавщицею у магазині квітів. Цей блондин ходить сюди майже місяць, і, як правило, надвечір. Маковцова гадає, що він має серйозні наміри, оскільки нещодавно Навратілова казала, що збирається виходити заміж. І, мабуть, за цього комівояжера чи то інженера, бо ніхто інший до неї не ходить.

Войта подякував старшому сержантові і поїхав до Котрбатого.

«Тепер тільки взнати, з чим прийде Коукол, — думав він хвилюючись. — Якщо цей тип взагалі не виїздив з Праги, я збожеволію! Невже після всього, що з'ясовано, можлива помилка? Ні, це було б прямо-таки неймовірно…»

Котрбатий був спокійний, наче й не існувало безсонної ночі.

— Добре, що ти прийшов, — привітався капітан. — Усі троє в сачку. Витягнемо їх, як тільки буде потрібно. До вечора вони будуть тут. Ну, а ти, Войто, приніс що-небудь?

— Приніс, — сказав Войта сідаючи, — дрібничку — четвертого.

— Кого?

— «Резерва». «Юпітер з павою» все-таки викрив його! — вигукнув Войта тріумфально і розповів начальникові про все, що сталося сьогодні. — Хочеш, сам перевір! — закінчив він упевнено. — Я особисто не сумніваюся.

Котрбатий потирав чоло.

— Слухай, це неймовірно, — пробасив він нарешті. — Значить, Піттерман тоді?.. — Він глянув скоса на стіл і щось пробубонів.

— Так, усе правильно. Ох, і намучився я з тим телефонним номером! А розгадка, як це завжди буває, зовсім проста…

Начальник задивився на Войту, потім подав йому руку.

— Дякую! — сказав усміхаючись. — Товаришу поручик, я вельми шкодуватиму, якщо ви підете з мого відділу.

Войта зашарівся.

— Гадаю, — вів далі капітан, — необхідно ще раз уважно вивчити вашу справу. Я особисто переконався, що ви здатні нести службу.

— Дякую, товаришу начальник! — заїкаючись промовив Войта.

Сонце, наче на замовлення, виглянуло з-за хмар і залило кабінет золотим сяйвом.

— Послухай, — сказав Котрбатий повільно, — а чи знаєш ти, що ми, власне, не маємо проти цього типа жодних доказів?

— А розмір черевиків, товарний чек від антиквара у Клатовах, «Юпітер з павою»? — перелічив Войта.

— Недостатньо… — загув Котрбатий.

— Очна ставка з Елою Вагантовою.

— Це було ввечері, в напівтемній машині! Та ні, друже, якщо він запиратиметься і його не підведе компанія, то цього замало.

— А якщо Навратілова? Він ходив до неї, безперечно, тільки для того, щоб спокійно приймати сигнали Коржана. Можливо, він тільки заради цього і залицявся до неї.

— Звичайно, але ця дівчина, мабуть, не має уявлення про все це. Романтичний коханець просто сидів біля вікна і писав вірші про її мармурову шийку. Ну, і що ж далі?

Войта підсунувся ближче.

— Ти знаєш, — сказав він тихо, — я все це вже обміркував. Здається, є один безпомилковий хід, яким ми можемо влупити мат «панові резерву»… У теорії шахів ця штука називається самоматом.

Котрбатий здивовано вигнув брови.

— Пам'ятаєш інструкцію Шимандла, яку ми перехопили?.. «Привіт Маркеті»… Так це звучало, га?

— А-а, ти гадаєш?..

— Звичайно! Він у мішку. Адже за паном Майєром стежать?..

— Безперечно, — кивнув капітан і замислився. Потім ще раз позирнув на Войту і знову кивнув головою. — Зачекай хвилинку! Я зараз прийду.

Войта лишився сам, але ненадовго: з'явився старшина Коукол.

— Нарешті! — вибухнув Войта. — Ну?!

Станіслав відклав убік синій берет і, всівшись, розвів руками.

— Цей пан, — видавив він, — протягом тих днів не був ні у відпустці, ні на бюлетені…

Войта щосили вдарив по столу. Старшина закліпав очима і квапно додав:

— … але був у триденному службовому відрядженні. У Пльзені та в Пльзенській області.

— Ах ти… — протяг Войта полегшено і, відкинувшись на бильце крісла, заспівав: — «Серце красуні схильне до зради…»

Але тут у дверях з'явився капітан Котрбатий, і він замовк. Потім, показавши на Коукола, сказав:

— Останнє передбачення збулось. Усе готове, «пан резерв» у зашморгу, — і він запитально подивився на начальника.

Той ледь помітно кивнув головою.

— Люди вже поїхали до музею. Давай, Войто, кінчай! Шумаржовський убивця твій — від голови до п'ят.

Рудий старшина забігав очима: у повітрі відчувалося щось незвичайне. Він помітив напруження і в погляді начальника, і в рухах Войти, який, взявши телефонну книгу, почав поволі гортати її. Потім не поспішаючи набрав номер.

— Слухаю, — озвався жіночий голос на другому кінці дроту.

— Є там пан Мирослав Цацак?

— Хвилиночку, зараз передам.

Якусь мить було тихо, потім почулося строге:

— Цацак.

Войта на секунду затамував подих.

— Передайте привіт Маркеті! — промовив він приглушено й одразу поклав трубку. Неспокійно глянув на капітана, на Коукола, потім на годинника.

Було чверть на одинадцяту.