Читати книгу - "Юпітер з павою, Павло Гануш"

Усім трьом розмовляти не хотілося. Котрбатий копирсався в шухляді, старшина сидів у кріслі, дивлячись на килим, наче вивчав на ньому малюнок. Войта зосереджено перегортав сторінки «Карного кодексу».

Минула година, друга…

Войта захлопнув книгу і схопився, його чоло було зрошене перлинками поту. Задзвонив телефон.

Войта напружено дивився на начальника. Котрбатий хвилинку прислухався, потім підсунув Войті другу трубку.

— Так, доповідайте, доповідайте, — сказав поспішно.

— Дзвоню з районного відділення Прага-шістнадцять, — почув Войта, — старшина Бім. Чоловік, за яким ми стежимо, об 11.25 вийшов з музею. Взявши таксі, доїхав до Сміховського вокзалу, купив квиток до Бероуна і поїхав пасажирським поїздом. Зараз поїзд знаходиться десь біля Черношиців. Сержанти Клуцек і Соболік їдуть цим же поїздом.

— Дякую, — відповів начальник спокійно і поклав трубку.

Войта тихенько засміявся.

— Ну й лисиця, ну й лисиця!… В Бероуні пересяде на швидкий поїзд і рушить до дорогого Яна Майера. Боже милий, як би мені хотілося бути цієї ночі в Бору під Таховим! Подивитися «панові резерву» в обличчя, коли його схоплять на самому кордоні…

— Завтра усі п'ятеро будуть тут! — весело вигукнув капітан.

— Слід було б надіслати поздоровчу телеграму містеру Якобсу, — підтримав його Войта. — Як це пишеться? «So long, gentlemen! Business — trouble!» [18]

Старшина Коукол переступав з ноги на ногу. Потім відкашлявся і виструнчився:

— Пробачте, товаришу поручик! Я б… я от поміркував і хотів би… Одне слово, як ти догадався, що це саме Цацак?

Войта поклав йому на плече руку.

— А так. Пам'ятаєш число, з яким ми стільки мучилися?

— Дев'ять, три, один, три, один, сім!

— Правильно! Я теж знаю його напам'ять. А пам'ятаєш, де Алоїз Піттерман це число записав?

— У телефонній будці на Жижкові.

— А знаєш, що ми всі думали про це?

— Ще б пак! Що це контакт, який йому хтось дав.

— Так. І ми мали рацію!

Старшина розгублено знизав плечима. Войта підвів його до телефону.

— Піттерман був тямовитий! По телефону йому хтось, скажімо, Шимандл, назвав не число, а ім'я. Піттерману треба було його зафіксувати. Для цього він використав шифр, який був у нього перед очима. Подивись: дев'ять, три, один…

— От бісів син! — вигукнув Коукол. — Дев'яносто три, тринадцять. Прочитай літери навпроти цих цифр на диску, вийде: М. Цацак! [19]

— Тепер ти уявляєш, як я себе почував уранці, коли здогадався? Адже це прізвище із списку я пам'ятав, наче таблицю множення!

Коукол розреготався:

— І водночас це — номер телефону міліції в Браніку! Я ж погорів на цьому.

— Так, це вже жарти самої долі, — втрутився в розмову Котрбатий. — А тепер до діла! Ми повинні підготуватися до останньої дії!..

Десь далеко озвався фабричний гудок. Його приніс сюди східний вітер з приміського району, сповіщаючи людей про обідню перерву.

Якось пізно ввечері, тижнів через три після подій, Любош Гейна сидів у секретаріаті редакції. Він чергував. Пробігаючи олівцем над нескінченними рядками набору, Любош вписував, викреслював, робив різноманітні позначки. Стіл був завалений коректурою, від якої ішов своєрідний запах. За годину номер газети піде на машину.

Затиснувши олівець у зубах, Любош схопив трубку. Восьмий раз він набирає один і той же номер, але на тому кінці ніхто не відповідає.

«Де тепер шукати Войту? Але я все одно знайду, — пообіцяв собі журналіст, — я його знайду, він мій боржник… винен мені пристойну розповідь. Хтозна, може, з цього вийде цікавий матеріал».

В цей час до секретаріату зайшов випусковий і поклав на стіл восковку.

— Новий спец, — кинув недбало. — Треба ставити в номер.

Любош заціпенів. Знову треба скорочувати «культуру», щоб стала оця штука. Собаче життя!

Він нашвидку пробіг очима інформацію, що складалася з кількох рядків:

«(ЧТК) [20] . Протягом минулих тижнів органи Міністерства внутрішніх справ знешкодили небезпечну антидержавну групу, яка намагалася вести шпигунську і диверсійну діяльність проти республіки і вдалася до вбивства. Затримані Богуміл Шимандл, Їржі Шимандл, Мирослав Цацак, д-р Едуард Коржан — усі з Праги і Ян Майєр з Бору під Таховим. Винність заарештованих повністю доведена, і всі вони стануть перед судом».

Любош похитав головою, нашкрябав угорі восковки слівце «петит» і сказав випусковому:

— Віддай лінотипістам! Піде на другу полосу. Будемо надіятись, що це вже кінець!..

Войта прокинувся.

Сонце яскравим світлом заливало його незатишну кімнату.

Хвилинку бездумно лежав, потім потроху виринули з пам'яті події минулого дня.

«Учора був найщасливіший день твого життя, чоловіче!.. Завершення справи «Піттерман», подяка, прийом у заступника, підвищення… Та що там… а про архів і подібні речі вже ніхто не згадує! — Войта тихесенько засміявся. — Завтра починаємо працювати у відділі майора Котрбатого!.. Так, найпрекрасніший день мого життя… А тому цей ланцюжок успіхів треба завершити!»

Він спритно підхопився, довго голився й одягався, насвистуючи веселі пісеньки. «Сьогодні о п'ятій піду до Яни. Ех, ніяк не наважусь вимовити це слово, але тепер уже ми про це побалакаємо і почнеться нове, чудове життя!.. — Він критично оглянув свою кімнату. — Тут ми не залишимось. Але і її однокімнатна квартира для двох замала. Ну що ж, якийсь час витримаємо. Головне, що далі вже відкладати не