менше, люди вилазитимуть зі шкури, щоб усе залишалося так і щоб вони самі могли залишитися. Щоб усе залишилося так, як нині, коли вони, втомлені, але горді із себе, вішають знаки свого життя на стінку й потім здають гембель обліковцеві. Навколо потроху розцвітають і розпускаються тіла, виникають фігури найхимернішої конструкції. Якби Творець цих споживачів автостради міг побачити, як вони постають із зім’ятих подружніх ліжок, ці вилупки з почервонілими від надії щоками (і скільки всього вони ще собі понакуповували!), він би до решти все перебудував, адже він сам постав зі своєї вузької комірки в особливий неймовірний спосіб, правлячи нам усім на взірець, виставлений для вивчення в музеях і церквах. Погані ті оцінки, що їх усі ми виставляємо Творцеві самим фактом свого існування й тим, що нічого не можемо вдіяти: нині усі вони метушаться, гудуть, рухаються, тримаючи ритм своїх тіл, у такт поп-музиці, яку передають по третій програмі австрійського радіо або яка звучить з іще примітивнішої платівки. Маркс реагував на нас напрочуд спокійно! Хто дасть їм бодай щось у цю годину, коли вони, тісно притиснувшись одне до одного, ідуть вибивати розтринькані борги? Навіть хазяїн трактиру не зробить цього у темному своєму прагненні дістати більше грошей, аніж він викинув на пійло, він сам смакує їжу, власноруч приготовану, а посудомийниця Йозефа, вісімдесяти шести років, облизує тарілки й ковтає недоїдки. Від будь-якої роботи завжди що-небудь залишається, а ось від тієї, яку ви любите понад усе, не залишається нічого. Жінки щойно з печі або законсервовані. Так, і вони здатні жадати, але не занадто довго, там, де вони деренчать під ударами погоди, яка диктує їм навіть фасон одягу. Їхні товсті округлі тіла щось буркочуть собі під ніс, життя триває, чоловік відходить у вічність, години спливають, але жінки жваво рухаються по будинку й ніколи не розлучаються з непевністю під ударами долі. Як схожі їхні звички! Щодня те саме. І завтра все повториться. Відстрочення! Відстрочення! Але наступний день ще не підійшов до зупинки, і хатній господині поки що годі ввійти в нього, аби урятуватися від себе, ще більше заглибившись у роботу. Вони тепер нечуло спочивають одне в одному, толоки рухаються до самого кінця, кораблі прямують до непрохідних берегів тіл і не досягають їх. Так, ми падаємо, але падаємо неглибоко, ми настільки ж м’які, як м’яке все довкола нас. Якби все відбувалося відповідно до того, що ми заслужили, ми б ще змогли купити собі черевики, щоб узути наші натерті ноги, ноги мандрівців. На більше розраховувати не варто. І ось уже на наших кісточках грають наші партнери, які хочуть вести гру самі і вважають себе тузами хробаків, о жах, вони справді впиваються в нас! А відстань до неба і досі велетенська. Швидко поставимо ногу на підніжку автомобіля, що його ми заробили своїм горбом, багатогодинною працею на благо фабрики. Ми прийшли в цей світ у вигляді дітей Божих, а по багатьох роках не залишається нічого, крім цієї підніжки, на яку ступаємо ми, власники автомобілів середнього класу й найнижчого розбору, і вступ на підприємство нам закритий, нам, чия ходова частина за цей час трохи змінилася, — закритий умільцем, який допіру встав до важелів. Так, вони без усякої заміни викреслили наше містечко, фабрика тим часом працює майже сама по собі, цього вона навчилася в нас! Але перш ніж у будинок увійдуть злидні і доведеться продати машину, ми хочемо ще кілька разів повернутися додому після відпустки з чужих країв. Ми хочемо ще раз-два бездумно виплеснутися в інших, і від цього ігрового стола нас не віджене жодна думка, загублена нашим власником, жоден рекламний костюм з газети, жодне неподобство, яким ми швидко скорочуємо собі життя, тому що ми, бідні робочі конячки, обов’язково виженемо на своє пасовище ще кілька кінських сил. Адже й директор ніколи не править поодинці! Навіть концерн, цей пійманий яструб, навіть він не може злетіти у височину так, як йому хочеться, хто знає, на яку бестію він там натрапить!
У кожного з нас свій клопіт: кого любити й чим харчуватися.
Ніхто не поставив би їхні почуття за вдавані, навпаки, кожен прийняв би їх за справжні клейноди, якими прикрашають себе інші: юрби потертих тіл, які, змінившись на краще (нове взуття!), бредуть шляхами своїх дрібних закоханостей і неспокійно ковзають по паркету. Людський хор, який направляє багатоголосу луну в кріслі-підйомнику до Вседержителя просто на небо. Він створив ерогенні зони, якими прикрашає себе жінка вечорами, і вона ховає під ними свою роботу, перш ніж хто-небудь встигне гідно за неї заплатити. Чоловіки очманіло зазирають у жіночі дірки, що їх зробило життя, і застигають, налякані, наче вони й раніше знали: коробочка, з якої їм роками сипали зерно, давно порожня. Однак на людині зависла любов. А завтра рано-вранці їм треба встигнути на перший автобус, і байдуже, як безпомічно вони прибиваються до своїх дружин, які ліпляться до них і до їхніх коротких цівок: вогонь! Робота не валяється на вулиці.
Інші теж проходять цими шляхами смерті. Якийсь час вони йдуть разом, голосно дихають перед воротами, щоб їм відчинили. І туди приходить ще більше людей, які впали в обійми своїх слабких гілок, аби кінцівками свого тіла сплестися воєдино. Щоб бути разом, коли їм доведеться стати перед Виконробом. Треба ж щось уміти робити! Для початку непогано було б надрости й збільшитися в кількості, якщо вже людина никне під змахом коси, що нею фабрика розмахує щодня. Власники вибирають серед здобичі найкраще, краще з того, що вони цього року пережили на пляжах Ріміні[1 Ріміні — старовинне курортне містечко у північно-східній Італії.] й Кароли, де вони, вповні буяючи, потрапляють під осип недовговічних утіх.
Директор фабрики тягне дружину до машини, щоб скоротити й без того коротку перерву в роботі своєю ще більшою працездатністю. Його передавач шле їй у вухо слова кохання, вона приймає їх, тупотячи ногами й щось бурмочучи, наче пари закоханих слухають танцювальну музику після півночі без стереоустановки. Вікно, у прорізі якого ми бачимо один із різнобарвних спортивних костюмів, представлених у всіх заміських ресторанчиках, хіба що менш презентабельних і меншого розміру, вперто освітлене, як і досі. Парубок обсмикує рукави з плетеними манжетами і вдивляється в цих безбарвних людей, довершених серед свого роду, якщо враховувати їхні доходи від творінь рук людських і їхній вплив на політику у федеральних зборах. Як чудово співати разом із багатими, а проте не належати до їхнього
