Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"

навіть не зблизилися по-справжньому. А тепер раптом накинулися одне на одного, і все сталося не так, як гадалося. Тепер ми можемо знову розійтися на попередню дистанцію чи навіть далі. Але я раджу не вдаватися до цього. Ми можемо бути друзями. Арнольд тільки й товкмачив, як дружать вони з Крістіан.

— Правда?

— Я пропоную налагодити дружні стосунки, нічого підпільного — лише радість і показовість.

— Радість?

— Чому ні? Хіба життя мусить бути сумним?

— Мене це теж завжди цікавило.

— То чому б нам не полюбити одне одного трохи й не зробити одне одного щасливішими?

— Мені подобається ваше «трохи». Ви спеціаліст із мір і ваги.

— Спробуймо. Ви потрібні мені.

— Це найкраще, що я від вас чула.

— Арнольд навряд чи заперечуватиме…

— Він буде в захваті. У тому-то й проблема. Бредлі, я часом дивуюся, чи у вас узагалі є схильність бути письменником. Ви так наївно вірите в людську природу.

— Коли волієш чогось, прості формулювання — найкращі. До того ж мораль — дуже примітивна штука.

— А ми мусимо дотримуватися моральних принципів, хіба ні?

— У кінцевому підсумку, так.

— У кінцевому підсумку. Чудово. Ви збираєтесь залишити Прісциллу з Крістіан?

Це повернуло мене з небес на землю.

— Поки що. — Я не міг вирішити, як бути з Прісциллою.

— Прісцилла зазнала абсолютного краху. Тепер до кінця життя сидітиме у вас на шиї. Я, до речі, передумала щодо того, щоб доглядати за нею. Вона довела б мене до сказу. Ви однаково залишите її в Крістіан. І навідуватимете її там. А тоді кинетеся вести розмови з Крістіан та обговорювати, що у вашому шлюбі пішло не так, — як і радив Арнольд. Ви навіть не уявляєте, наскільки мій чоловік переконаний, що він пуп землі. Це такі дрібні людиськи, як ми з вами, можуть бути посередніми, заздрісними й ревнивими. А мій чоловік так захоплюється собою, що навіть поводиться шляхетно, це вже стало його чеснотою. Так, кінець кінцем ви прийдете до Крістіан. Таким і буде фінал. Переможе не мораль, а могутність. Вона могутня жінка. Справжній магніт. Вона ваша доля. А найсмішніше те, що потім Арнольд вважатиме це своєю заслугою. Усі ми — його люди. Але, побачите, Крістіан — ваша доля.

— Ніколи!

— От ви кажете «ніколи», а самі водночас так таємниче всміхаєтесь. Ви теж захоплюєтеся нею. Тож бачите, Бредлі, наша дружба неможлива. Я лише паросток, ви не можете відділити мене — щоб зробити це, вам довелося б страшенно напружити свою увагу, а ви цього не зробите. Ваші думки займатиме Крістіан і те, що там відбувається. Навіть у тому, що було між нами, вами керували ревнощі до неї й Арнольда…

— Рейчел, знаєте, усі ваші слова підступні, недобрі й узагалі абсолютно схиблені. Я не вигадував холоднокровних схем; я — так само, як і ви, — просто заплутався й сподіваюся, що мені пробачать.

— «Заплутався й сподіваюся, що мені пробачать». Звучить смиренно та зворушливо. Імовірно, ця фраза буде дуже ефектною в одній з ваших книжок. Але я сліпа й глуха від страждань. Ви не зрозумієте мене. Ви живете щиро, розчахнувши душу, а я перетворилася на автомат. Навіть визнання того, що я сама винна, не має сенсу. Проте не надто переймайтеся мною. Гадаю, всі одружені люди так живуть. Це не завадить мені насолоджуватися чаєм.

— Рейчел, ми будемо друзями, ви ж не віддалитеся, не втечете? Нема потреби зберігати переді мною гідність.

— Ви такий упевнений у своїй правоті, Бредлі. І не можете нічого із собою вдіяти. Ви страшенно в’їдливий і впевнений у своїй правоті. Та при цьому бажаєте добра, ви хороший хлопець. Можливо, потім я радітиму, що ви сказали ці слова.

— Тоді домовилися.

— Гаразд. — Вона подумала й додала: — Знаєте, у мені ще горить вогонь. Я не розчавлена, як бідолашна стара Прісцилла. Досі чимало вогню та сили. Так.

— Звичайно…

— Ви не розумієте. Я маю на увазі не щирість чи кохання. І навіть не волю до життя. Я маю на увазі вогонь, вогонь. Той, що змушує страждати. Той, що вбиває. Ну, гаразд…

— Рейчел, озирніться. Сонце сяє.

— Не розпускайте нюні.

Вона раптом скинула голову, підвелася й рушила геть через майдан, наче автомат, який щойно непомітно звели. Я побіг назирці й узяв її за руку. Рука залишилася напруженою, але Рейчел повернулася до мене з тією спотвореною посмішкою, якою часто користуються жінки, аби не піддатися бажанню заплакати від утоми. Коли ми наблизилися до Оксфорд-стрит, у полі зору з’явилася тверда, чітка, блискуча, небезпечна, войовнича й вишукана Поштова вежа.

— Погляньте-но, Рейчел.

— Що?

— Вежа.

— А, це. Бредлі, не йдіть зі мною далі. Я піду на станцію метро.

— Коли я побачу вас?

— Сподіваюся, ніколи. Ні, ні. Зателефонуйте. Але не завтра.

— Рейчел, ви впевнені, що Джуліан нічого не знає про… ні про що?

— Переконана. І не схоже, щоб хтось збирався розповісти їй! Що змусило вас купити їй ті дорогі чоботи?

— Мені потрібен був час, щоб вигадати правдоподібний спосіб попросити її не розповідати про нашу зустріч.

— Схоже, ви не дуже вдало його використали.

— Ні, я… не дуже.

— На все добре, Бредлі. Красно дякую…

Рейчел пішла. Я дивився, як вона розчиняється в натовпі — хиталася поношена синя ташечка, легенько посмикувалася пишна бліда плоть над ліктями, волосся скуйовджене, обличчя — напівпритомне й стомлене. Жінка машинально підтягнула бретельку, що впала на плече. А потім я побачив її знову, і знову, і знову. Оксфорд-стрит була запруджена стомленими літніми жінками з напівпритомними обличчями, які сліпо зіштовхувалися одна з одною, наче отара овець. Я перебіг дорогу й рушив на північ, до свого помешкання.

«Я мушу поїхати, — думав я, — мушу поїхати, мушу поїхати». Я думав, що радий, що Джуліан не знає нічого про все це. Я думав, що, можливо, Прісциллі справді краще в Ноттінґ-Гілл. Я думав, що, напевно, врешті-решт піду й побачуся з Крістіан.

* * *

І тепер, коли ми наближаємось до першого кульмінаційного моменту моєї книжки, дозвольте мені, любий друже, витримати паузу й ще раз освіжитися особистою розмовою з вами.

З умиротворення й самотності сьогодення події тих кількох днів між першою появою Френсіса Марло й моєю розмовою з Рейчел на Сохо-сквер видаються, мабуть, хитросплетінням абсурду. Очевидно, життя сповнене збігів. Але ми ще посилюємо це враження своїми тривогами та страхами. Тривожність найповніше характеризує тварину, що зветься людиною. Тривожність — найзагальніша назва для всіх вад на певному усередненому рівні людського існування. Це така собі жадібність, такий собі страх, така собі заздрість, така собі ненависть. Тепер