Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Анатолій згадав, що минуло два дні, а Сироватка йому так і не зателефонувала.

Він був певен: сповіщати про повернення Залізничого вона не збирається.

«Якщо гора не йде до Магомета, то Магомет піде до гори», — подумав Анатолій і вирішив з’їздити на дачу ще раз.

Лізка почула шум машини, що наближалася, і вмить відчула серцем, що то гість до них. Вона гукнула Миколі, щоби сховався під ліжко. Той швиденько, навіть не питаючи навіщо, порачкував під постіль. Доня, подумавши, що чоловік грається, побігла за ним і, заглядаючи під покривало, що звисало, радісно задзявкотіла.

— Ні, Миколо, вилазь! — скомандувала Лізка. — Бігом на горище!

Чоловік ледве встиг видертися нагору драбиною, як Лізка вгледіла крізь вікно, що слідчий уже на подвір’ї. Вона схопила на руки Доню та вийшла з нею на ґанок.

— Ще не повернувся, — сказала вона замість вітання.

— Точно?

— Точніше не буває! Хочете пройти до хат? Чи знову полізете на горище? Куди бажаєте?

— Та вірю, вірю, — промовив чоловік. — Мені конче треба зустрітися з вашим чоловіком.

— Розумію. Я також не проти з ним зустрітися, але що вдієш? Треба чекати.

— У вас з’явився новий пожилець? — Анатолій кивнув на цуценя.

— Як бачите.

— Може, пустите його побігати?

— Та ви що?! Воно ще зовсім маля! Забіжить кудись, а мені потім шукати? — невдоволено скривилася Лізка.

— То хоча би потримати на руках дасте?

— Не дам! Нехай звикає знати своїх. Для чого я його завела? Щоб виріс пес і захищав мене, а то почне до всіх лащитися і що тоді?

— Гаразд. Піду я, а ви повідомте мене, коли чоловік повернеться. Не забудете?

— Не забуду. Що там уже у вас трапилось?

— Ви ж чули, що у вашому провулку жінку вбили?

— Про це тільки німі не говорять. Хочете сказати, що то мій Микола її порішив?

— Ні, я цього не кажу, але нещодавно зранку знову було скоєно напад на жінку.

— Вбили?!

— Ні, лише вдарили та пограбували, коли вона йшла на автовокзал, — розповів слідчий, назвавши дату скоєння злочину.

— Який жах! — Лізка похитала головою. — Добре, що песика маю, хоч який-небудь захист від злодіїв буде!

Чоловік пішов. Лізка дочекалася, поки стихне шум від його автівки, і знесилено опустилася на сходи. Жінку пограбували саме того ранку, коли Микола їздив до міста першим рейсом маршрутки.

«Ні, не може цього бути! — переконувала себе Лізка. — Так, він — рецидивіст, але ж ми все обговорили та вирішили. Невже бреше?! Ні, не вірю! Хоч убийте мене, не повірю, що Микола знову пішов на злочин».

Лізка чула, як рипнула за хатиною драбина, якою спускався Микола. Вона не повернулася до нього, сиділа з Донею на колінах, заціпенівши.

— Я все чув, — озвався чоловік, сівши поруч.

— Ти подумав, як мені жити, якщо тебе знову посадять? — глухо, ледь чутно запитала жінка.

— Такого не буде.

— Як тоді мені вірити людям? Ти ж обіцяв... Ми про все домовились.

— Лізок, усе буде гаразд, — запевнив Микола. — Дякую, що повірила! Я зроблю все, аби тобі поруч зі мною було спокійно. Обіцяю! Розумію мента — він робить свою справу та має повне право мені не довіряти. Але ти, Лізко, мені віриш?

Вона повільно повернула голову, подивилася йому в очі — вони не брехали.

— Вірю, Миколко, вірю! — промовила лагідно.

Розділ 63

Після зустрічі з Тамарою Марині відлягло від серця. Повертаючись зі Славою до заміського орендованого будинку, вона думала, що правильно вчинила, коли стрималася та не влаштовувала подрузі допит.

«Як я могла приревнувати Тамару до Славка? — запитувала саму себе жінка. — Стільки років знаю її й таку дурню вигадала!»

Зараз вона, як ніколи, розуміла подругу та її бажання поділитися назбираним у душі болем. Марина тільки не розуміла, чому Слава не розповів їй одразу причини своїх зустрічей з Тамарою. Вона б його зрозуміла та підтримала. Утім, чоловіки іноді такі потайні!

У будинку Марина сіла біля вікна й замилувалася жоржинами. Ті саме квітували. Стояли високі, майже в людський зріст. Вітер покрутив і вклав на землю окремі з них, не здолавши найвищі, з товстим стеблом.

«Як і в людей, — порівняла жінка. — Одні слабкі, за першої невдачі ламаються, інші міцно тримаються за життя, щоб вистояти й тішити око навколишнім. Тамара сильна, вона переживе душевні тривоги й знову стане колишньою, життєрадісною, швидкою та сонячною».

— Над чим замислилася, Маринко? — запитав її Слава.

— Над життям.

— Якщо тобі тут уже набридло, можемо ще кудись поїхати, але не дуже далеко, бо у мене тут справи.

«Справи, про які ти мені не розповідаєш», — подумала Марина, а вголос промовила:

— Тут нема куди їхати.

— Може, організуємо вилазку на природу? — запропонував чоловік.

— На рибалку? Вона мені не до вподоби.

— Тоді з наметом і ночівлею під зорями, біля вогнища. А що? Романтика! Скажи мені, Маринко, ти давно бачила над собою нічне зоряне небо?

Марина задумалась. Вона пригадала лише кілька таких ночей за своє життя.

— Колись, як ще була студенткою, ми з групою ночували в наметах, — сказала вона. — Ще кілька разів вибиралися з Тамарою та Марком. Скільки років його вже немає? Понад десять. То я не бачила безкрає зоряне небо понад десять років?!

— Ти багато втратила!

— А коли ти востаннє дивився на нічні зорі? — Тамара повернулася і поглянула на чоловіка.

— Я? Часто, але з балкона свого будинку, — усміхнувся той, — коли мучило безсоння.

— Виходив на балкон і рахував зорі?

— Звідки дізналася?

— Я б так робила, — відповіла вона.

— То як тобі моя пропозиція?

— Непогана, приймаю, але все залежить від погоди. Треба в Інтернеті перевірити прогноз на найближчі дні.

— Як полюбляє говорити мій шеф: «Подивися прогноз і чекай погоди навпаки».

— Таке я вже десь чула.

— Не від мого шефа — це точно! — Слава обійняв Марину за плечі. — Я домовлюся з дощем, аби він обійшов нас стороною.

— Гадаєш, домовишся? — усміхнулася Марина.

— Я непоганий дипломат, — похвалився чоловік і поцілував її в шию.

Розділ 64

Анатолій