Читати книгу - "Букет улюблених квітів"

Ніби ненароком Марина поцікавилась, як Тамара познайомилася зі Славою. Нічого не приховуючи, та розповіла про їхню першу випадкову зустріч на кладовищі, про те, як чомусь відчула довіру до нього та потребу поділитися з кимось наболілим.

— Не знаю, що мені сталося, — намагалася пояснити Тамара, — але минуле почало турбувати мене так, що я втратила спокій.

— Мала ж бути якась причина, — зауважила Марина.

— Звісно! — погодилася подруга. — Я міркувала про те, що змушує мене знову й знову переживати нібито залишене позаду. Може, ті квіти, що мені хтось приносить, чи ще щось — хтозна. Але я ніби знову повернулась у минуле, зрозуміла, що й досі кохаю Марка. І це не мої фантазії, повірте, усе так, ніби він поруч.

— Ти сама себе мучиш, — сказала Марина. — Ти ж розумна жінка й сама добре знаєш, що треба гнати геть від себе думки, які роблять тебе нещасною.

— Знаю. І від того ще важче. Знову згадую наші з Марком плани на майбутнє, наші мрії.

— Були мрії, плани, але їм не судилося стати реальністю, — замислено промовила Марина. — Ми всі живемо мріями. І хоч вони не завжди збуваються, проте допомагають жити. Життя триває, треба плекати нові.

— Розумію, але... І це почуття провини... Воно не зникає, а навпаки, збільшується.

— Провина — річ марна, — долучився до розмови Слава. — Вона тримає людину на ланцюгах, заважає рухатися вперед і не дозволяє змінити ситуацію. Слід розірвати ланцюг і рухатися далі.

— Гарні слова, але як це зробити? — Тамара сумно всміхнулася. — Хтось знає, як мені забути Марка й усе, що у нас було?

— Хоч без окремих людей ми й не уявляємо свого життя, настає час, коли мусимо їх відпустити, — у Марининих словах вчувався неприхований біль.

Тамарі здалося, що зараз подруга має на увазі себе, і їй стало невимовно жаль її. Вона обійняла Марину за плечі, поцілувала в щоку.

— Дякую, що ти у мене є, — шепнула їй.

— Я також почуваюся винною перед тобою, — зізналася Марина. — За те що важкої хвилини не була поруч.

— Ти для мене зробила так багато, що я тобі все вибачаю, — перевела на жарт Тамара, і Марина всміхнулася.

Розмова плинула далі й непомітно звернула до того періоду життя Тамари, коли вона дізналася про вагітність і без відома чоловіка зробила аборт. Тамара знову згадала, як проводжала Марка на залізничному вокзалі.

— Знаєте, а всередині ніщо не тьохнуло, не підказало зупинити його, не відпускати, — вихлюпувала з душі біль Тамара. — Досі картаю себе, що не обійняла, не поцілувала, не розповіла всю правду там, на пероні. Якби я наважилася на це, усе було б по-інакшому, і Марк сидів би зараз тут, із нами, за столом.

— Ніхто не знає, чому ми забуваємо те, що повинні пам’ятати, і нездатні забути те, що мусимо, — озвалася Марина.

— Томо, чи можу я дізнатися, як загинув ваш чоловік? — обережно поцікавився Слава. — Ні, якщо вам боляче згадувати, то не треба. Я просто подумав, що вам потрібно виговоритися, і, може, тоді стане легше.

— Більшого болю вже не буде, — замість згоди сказала Тамара. — Марк поїхав, а наступного дня мені зателефонували з поліції та запросили до моргу на впізнання тіла. Мені здавалося, що то чийсь невдалий жарт. Я не повірила, але поїхала, сподіваючись на якусь помилку... Мені повідомили, що у потязі Марк устряв у бійку з чоловіком, який мав кримінальне минуле, — розповіла жінка.

— Хоча до цього Марк ніколи такого не робив, — зауважила Марина.

— Усе вжитті трапляється, — зазначив Слава. — Іноді зустрічаються такі люди, що самі просять по пиці. Даруйте, Томо, той чоловік убив Марка?

— Ні. Вони обоє опинилися під колесами потяга. Той зупинили на кілька годин, приїхали правоохоронці, знайшли документи та понівечені два тіла.

— Тамара впізнала свого чоловіка за неушкодженими частинами тіла, — устряла Марина.

— Якими саме? — запитав Слава.

— Мені показали ноги, — відповіла Тамара й додала: — дві неушкоджені до коліна ноги. Під час служби в армії Марк із кількома іншими солдатами зробили на знак дружби між ними однакові татуювання на ногах. Хлопці вибили на кісточках ніг хрести із похиленою поперечною перекладиною. Ось за тими хрестами на ногах я пізнала свого Марка. Ще мені показали частину його обличчя, — згадала жінка. — Сумнівів не лишилося, надії — також... Поховали Марка в закритій труні, а моя пам’ять зберегла його таким, як під час нашої останньої зустрічі там, на вокзалі.

Слава хотів попросити Тамару показати Маркові світлини, але знічений смутком жінки через важкі спогади, не наважився. Чоловік перевів розмову в інше русло, наливши у бокали вина та припросивши жінок випити за ті мрії, що збуваються.

Розділ 62

Анатолій не сподівався від Тамари такої витівки. Жінка й справді здавалася несповна розуму. Припущення Лариси про Тамарине душевне нездоров’я цвяхом стриміло чоловікові в голові. Не довго думаючи, він подався до поліклініки. Отримати доступ до особистої лікарняної картки слідчому було не важко, складніше виявилося прочитати писанину з медичних термінів. Анатолій звернувся по допомогу до знайомого терапевта, і той, пробігши очима по записах, пояснив, що жінка нічим серйозним не хворіла, проте зауважив, що психіатри, зазвичай, заводять для пацієнтів окремі картки. Разом зі слідчим лікар попрямував до своїх колег-психіатрів і з’ясував, що цікава їм особа на обліку не стоїть і по відповідну допомогу жодного разу не зверталася.

— У нашому місті ще десь приймають лікарі такої кваліфікації? — поцікавився Анатолій.

— Ні. Отримати таку допомогу пацієнти можуть лише у нас, — розповіли йому. — Є кілька приватних клінік, де приймають вузькі спеціалісти, але консультації психіатрів там не передбачено. Може, вона зверталася до невропатолога?

— Невропатологи приймають у таких клініках? — уточнив чоловік.

— Поки що це лише у планах, але у нашій поліклініці такі лікарі працюють.

Анатолій уже давав картку Тамари лікареві для перегляду — записів про звернення до невропатолога там не було. Йому нічого не залишалося, як подякувати за допомогу слідству й піти.

«Психічно хворі люди часто не усвідомлюють, що потребують медичної допомоги», —