Читати книгу - "Подарована Асмодею, Іванна Желізна"

У вас колись було відчуття, ніби ви спите і хтось за вами спостерігає? У мене таке вперше. Навіть крізь сон я розумію, що у спальні не одна. І через це тривожне почуття доводиться розліпити повіки та спробувати сфокусувати погляд. 

Намацавши на тумбі нічник, здригаюся. У кімнаті я справді не сама. Асмодей стоїть, спершись на стіну, і дивиться на мене.

— Ітоне? — голос хрипкий після сну, тому доводиться знову повторити ім’я. Та чоловік на нього не реагує.  

Хоч розум і досі затуманений, я помічаю, що щось не так. Асмодей вперше виглядає так змучено та стурбовано. Отже, щось трапилося. Бо як по-іншому пояснити цей візит о третій ночі?

Я повільно підіймаюся з ліжка і легко ступаю до Ітона. Тепер він дивиться не на мене, а ніби крізь мене. Я ж відчуваю стійкий шлейф алкоголю і розумію, що чоловік добряче випив.

І що мені з цим робити?

— Ітоне, ти коли приїхав? — і знову у відповідь нічого. 

Реакція з’являється тільки тоді, коли я ставлю руку на чужу щоку, легко погладжуючи її великим пальцем. Ітон ніби відмирає і піддається уперед. Його чоло впирається в моє так, що я відчуваю тепле дихання на губах. Навіть запах алкоголю мене у цей момент не бентежить.  

— Я не знаю, як тут опинився…

Внутрішнє передчуття підказує, що щось не так. Але проганяти чоловіка не хочу. Навпаки, я бачу, що він потребує допомоги та підтримки. І мені хочеться її дати. Хай я і не знаю, як це правильно зробити, щоб не накликати гнів. 

— Ходімо зі мною у ліжко, — тихо прошу я. 

І це працює. 

Ітон дозволяє себе довести до ліжка та навіть дає зняти з себе тактичну форму. Мені ніяково дивитися на оголене тіло, тому я більше намагаюся концентрувати увагу на розбитих кісточках. Мої ж запитання з тим, що трапилося, залишаються без відповіді. 

Лягаємо ми один до одного обличчям. Я хочу залишити нічник увімкненим, щоб бачити, що з чоловіком все добре, але він заперечує. Сам тягнеться до нього і занурює кімнату у темряву. 

— Ти не хочеш зі мною говорити? 

— Я просто не знаю, що тобі сказати, маленька. 

— Раніше мене лякав тільки твій образ, тепер лякає те, що з тобою трапилося. — І це правда. Я хвилююся за Ітона.

У темноті я не можу бачити емоції Асмодея, тому орієнтуюся на його диханні. Воно важке, місцями навіть відчайдушне. Мені хочеться присунутися ближче, щоб доторкнутися, дати зрозуміти, що все буде добре. Але натомість я лежу на місці й даю чоловікові час на роздуми.

— Серед мого оточення є зрадник, який посмів кинути мені виклик. Я розумів, що рано чи пізно це мало трапиться, але навіть не здогадувався, що мій супротивник буде настільки хитрим. Протягом стількох місяців він майстерно грається зі мною, а я навіть ні на крок не можу наблизитися до нього. 

— Ти боїшся його?

— Ні, не боюся ні його, ні смерті. Але мені не дає спокою невідомість. Щось відбувається під моїм носом, а я цього не можу збагнути, — відвертість Ітона мене приємно дивує. — Почалася війна і з кожним днем вона набирає обертів. Мені не звикати до битв, але одна справа, коли ти маєш підтримку, а інша, коли нікому не довіряєш і залишаєшся сам. 

Я знала хто такий Асмодей. Не раз чула про його злочини. Але вперше усвідомлюю те, що за маскою Демона також може приховуватися вразлива людина зі своїми страхами та переживаннями. І якщо Ітон зараз мені про них говорить, отже, не все добре. Його внутрішній стан збігається із зовнішнім. І мені хочеться допомогти. 

— Мені ти також не довіряєш?

У кімнаті висне пауза, під час якої я навіть не дихаю. 

— Ти інше, маленька. Якби я не довіряв тобі, то моєї ноги не було б тут у такому стані, — почуті слова гріють душу. 

Я розумію, що нічим не можу допомогти Ітону. Зовсім юна, квола і недосвідчена. Але при цьому мені хочеться хоч якось послабити внутрішні відчуття занепокоєння чоловіка. Щоб він розслабився хоч на одну ніч. 

Тому я підсуваюся ближче, залишаючи між нашими обличчями кілька сантиметрів. 

— Не знаю чому, але я вірю у твою силу. Вірю, що ти здолаєш кожного, хто стане на твоєму шляху. По-іншому не може бути, бо ти Асмодей. Той, кого навіть пошепки бояться згадати. 

Хто б мені сказав кілька місяців тому, що я буду це говорити, я б не повірила. Але Ітон змінив моє життя. І я відчуваю до нього набагато більше, ніж просто вдячність. Не знаю чи це любов, чи просто симпатія… мені важко сказати, бо до цього я нікого не кохала. А зрештою, мені байдуже як правильно називаються мої відчуття. Мені достатньо того, що вони є і я хочу їх проявити. 

Підвожуся на одному лікті, щоб мати змогу нависнути над Ітоном. Мені не потрібно світла в кімнаті, бо я й так відчуваю на собі погляд чорних очей.

— Я вірю тобі. Вірю в тебе, Ітоне.

Не даючи змоги чоловікові прокоментувати мої слова, я піддаюся вперед і невагомо торкаюся його нижньої губи. Скільки б у нас не було поцілунків, а я досі не можу звикнути до цього відчуття. Яке ж воно бентежне і водночас солодке. 

Поцілунок надто короткий та невинний, але ситуація більшого не потребує. Я просто хотіла дати зрозуміти Ітону, що він не один. Я поруч, біля нього. Як фізично, так і морально. І справді вірю, що він переможе.