Читати книгу - "Відверто про Клавдію"

— Лавді, це мій новий партнер у більярді, — сказав Боббі. — Не може сьогодні дістатись додому через завірюху, тож залишиться на ніч. Спатиме на канапі.

Це був невисокий стрункий чоловік в окулярах у темній оправі та з боязкими очима, які не наважувались глянути просто на неї. У нього було високе чоло, вуса й борідка, трохи густіша, ніж у Боббі. Він здавався сором’язливим. На прохання Боббі Клавдія принесла їм два пива, а тоді повернулася на кухню мити посуд.

Вона чула уривки їхньої розмови про негоду, а потім незнайомець скрикнув:

— Я ніколи не хотів цього робити.

Клавдія увімкнула воду, щоб ті двоє думали, ніби вона почала мити посуд, а сама підійшла ближче до дверей і стала слухати.

— Він мене змусив… о, Боже, я не хотів…

Потім почувся звук блювання — його знудило.

Клавдія залишалася на кухні й деякий час ще прислухалась, а потім лягла спати. Довго лежала без сну, намагаючись зрозуміти, про що він говорив, проте голос того чоловіка та інші спогади вже геть змішалися в її голові.

Пам’ятаючи своє видіння про жінку, яку зарізали в провулку, неприємності, які це спричинило, і те, як усі глузували з «божевільної Клавдії», вона вирішила, що коли спитає про це Боббі, той скаже, що в неї слухові галюцинації.

Тож вона викинула все це з голови, випила «Далман-30» і поринула в глибокий сон без сновидінь. А коли прокинулася, гість Боббі вже пішов, тож вона нарікала на необхідність чистити килим у вітальні, де знудило новоспеченого приятеля Боббі з більярду.

Розділ сімнадцятий

1

Одного вітряного дня навесні 1984 року ми з Клавдією трохи поговорили, повечеряли в китайському ресторані неподалік і повернулися до неї. Я поставив їй кілька уточнювальних запитань щодо вбитої Вікі Генкок, відтак Клавдія поділилася власним страхом бути вбитою в той самий спосіб. Вона сказала:

— Дух Вікі тут і, мабуть, слухає нас просто зараз.

Я сидів спиною до дверей кухні, і Клавдія — яка сиділа обличчям до них — раптом вдивилася повз мене розширеними від жаху очима, а тоді видала довгий пронизливий крик. Кілька секунд я не міг ворухнутися, шкірою відчуваючи поколювання, а тоді підстрибнув та озирнувся, майже очікуючи побачити, як на нас пливе спалене тіло Вікі.

Двері кухні, якими ми увійшли, розчахнулися.

— Це просто клятий вітер, — промовив я, коли знову міг дихати.

Затиснувши рота кулаком, вона похитала головою.

— Дух Вікі був тут, бо ми говорили про неї. Вона вийшла.

— Ой, годі вам, Клавдіє. Коли ми увійшли, я йшов за вами. Просто не досить щільно зачинив двері. Бачите ж, який сильний вітер надворі.

— Вікі щойно пішла.

— Ну тоді як ви знаєте, що вона не прийшла, а пішла? Може, вона тут просто зараз. Гей, Вікі! Як справи?

— Ви просто не маєте віри, Дене. Вам треба повірити.

— Я вірю в те, що бачу на власні очі й чую власними вухами.

Майже відразу як ці слова зірвалися в мене з губ, я зрозумів, що скоїв помилку. Це дало їй шлях для відступу.

— Гадаю, це означає, що ви ніколи не повірите в те, що сталося в ніч убивств у Маккена. Оскільки вас там не було.

— Клавдіє, ви ж знаєте, що я вам вірю. Інакше я б не займався всім цим. Коли я кажу «на власні очі» й «власними вухами», це може означати також докази та свідчення очевидця. Зараз, як у суді, я не сприймаю голослівних свідчень. Але ви були там і бачили вбивства, і я повірив би в те, що ви мені розповіли.

— Я ніколи не казала, що бачила вбивства.

— Ні, казали.

Вона знітилася.

— Справді? Коли?

— У вашому зізнанні Чемпу.

Жінка розслабилася та всміхнулась.

— А, це. То я все вигадала, щоб заплутати Говарда. Допов­нила брехню правдою. Усі ці балачки про Боббі й Діно. Я знала, що це не матиме шансів у суді.

— Нащо ж ви розповіли йому, що скоїли вбивства?

— Щоб урятувати себе. Я не хотіла помирати.

— Тепер ви мене заплутали. Можете це пояснити?

Клавдія лише відмахнулася:

— Не зараз. Коли довірятиму вам.

Я мав би вже знати, що навіть коли духи благословили її на довіру до мене, так буде аж до кінця наших стосунків.

— Як довго це триватиме, Клавдіє? Минуло вже понад два роки. Що я маю зробити, щоб заслужити довіру?

— Ви маєте бути обережним, коли розпитуєте людей. А то я вам щось кажу, а потім дізнаюся, що ви пішли й розповіли їм.

— Так це й робиться. Я маю підтвердити те, що ви кажете мені.

— Це лише доводить, що ви мені не довіряєте. То чому я маю довіряти вам?

— Це не доводить, що я вам не довіряю. Так мусять працювати письменники-документалісти чи журналісти. Я повинен мати бодай одного, а краще двох людей, які підтверджують те, що ви кажете. Це як здійснювати навігацію морем або досліджувати суходіл — вираховувати невідому точку, спираючись на дві відомі, а потім роблячи обчислення.

Вона подивилася на мене як на ідіота.

— Ви не дослідник і не навігатор. Ви пишете книжку про мене, і все, що від вас треба, — записувати те, що я кажу.

— Це не все, що від мене треба, Клавдіє. Я маю писати правду.

— Ви натякаєте, що я не кажу вам правди.

— Ви часто не пам’ятаєте правди. Самі казали мені це з сотню разів, відколи ми почали. Хіба не так?

— Так.

— А я маю по клаптиках збирати історію, розмовляючи з усіма, з ким можу, хто брав у ній участь або щось знає. Ваш погляд на деякі речі мені зрозумілий. Коли я знатиму і їхні погляди, то зможу…

— Зробити обчислення?

— Саме так.

— Але коли ви з ними говорите, вам же не обов’язково казати: «Клавдія мені розповіла». Можете сказати просто: «Я чув так і так, тож хотів би спитати вас про те й те». Хіба так не можна?

— Гадаю, можна. Але яка різниця?

— Велика. Мені телефонувала моя мати, і вона була розлючена, що я розповіла вам деякі речі про неї. А їй телефонував мій батько. Тепер вони злі на мене.

— Що ж, я мусив з ними поговорити. Й оскільки вони обоє заперечують те, що ви казали, я не писатиму про це в книжці. Якби я просто приймав ваші звинувачення, це було би безвідповідальним з мого боку.

Клавдія пильно роздивлялася мене.

— Проте в одному ви маєте рацію, — додав я. — Мені не обов’язково казати: «Клавдія розповіла». Я можу просто спитати їх про факти. Вибачте, якщо мої методи опитування завдали вам неприємностей.

— Гаразд, — погодилася вона. — Якщо будете обережні в майбутньому.

Ми обговорили кілька незначних деталей, а потім я знову сів і подивився просто в її невинні зелені очі.

— Я хочу, щоб ви подумки повернулись до часового проміжку перед самими вбивствами у Маккена.

Жінка застогнала.

— Невже це потрібно? Мене це нервує.

— Вибачте, Клавдіє. Але це ядро всієї історії.

Вона зсутулилася