Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

— Не відкорковуйте тільки заради мене.

Він усміхнувся.

— Це найменше, що я можу зробити. Ходімо до вітальні.

Він повів мене через хол у велику вітальню, оформлену з таким самим стриманим смаком, як і решта будинку. Два чорні шкіряні дивани стояли один проти одного, між ними — журнальний столик із димчастого скла, паркетна підлога вкрита грубими килимами. Над каміном висіла ще одна абстрактна олійна картина Ґрейс, обабіч — книжкові полиці від підлоги до стелі. Біля однієї стіни стояла скляна вітрина з кремнієвими знаряддями та наконечниками стріл. Інші археологічні артефакти — фрагменти стародавньої кераміки, зразки різьблення по каменю — ретельно й продумано розміщені в кімнаті, кожен тонко виокремлений прихованим світлом.

Я переглядав книжкові полиці, поки Стракан відкривав чорну лаковану шафку для напоїв. Здебільшого нон-фікшн. Кілька біографій дослідників, як-от Лівінґс­тон і Бертон, але більшість — академічні тексти з археології та антропології. Я помітив, що було кілька досліджень примітивних традицій поховання. Зняв один том — «Минулі голоси, минулі життя» — й погортав.

— Тут цікавий розділ про тибетські небесні поховання, — сказав Стракан. — Вони виносили своїх мертвих на гори та згодовували їх птахам. Думали, що так духи перенесуть їхні душі на небо.

Він поставив на журнальний столик пляшку солодового віскі й дві широкі чарки, сів на один зі шкіряних диванів.

— Не думав, що ви п’єте, — сказав я, поставив книгу на полицю й підійшов до іншого дивана.

— Я не п’ю. Але зараз мені хочеться порушити своє правило. — Він налив віскі й простягнув мені чарку. — Slàinte.

Солодовий присмак був торф’яний, але м’який. Стракан випив і закашлявся.

— Боже! Вам подобається? — запитав він зі слізьми на очах.

— Дуже.

— Тоді все гаразд.

Він знову випив.

— Треба трохи відпочити, — сказав я йому, — вам сьогодні теж дісталося.

— Я впораюся.

Але слова не могли приховати його виснаження. Він відкинув голову на диван, поставив майже порожню чарку на груди.

— Мій батько завжди казав, що треба остерігатися речей, наближення яких ти не можеш побачити. — Він сумно всміхнувся. — Тепер я знаю, що він мав на увазі. Ви думаєте, що нарешті контролюєте своє життя, а потім — бац! Щось, чого ти ніколи не очікуєш, приголом­шує тебе зненацька.

— Це просто життя. Ви не можете захиститися від усього.

— Ні, мабуть, ні. — Він задумливо дивився на свою склянку. У мене було відчуття, що він збирається розкрити справжню причину, чому попросив мене залишитися. — Цей напад… як ви гадаєте, із Ґрейс усе буде добре? Я не маю на увазі фізично. Як ви думаєте, чи будуть якісь… не знаю. Психологічні шрами?

Я ретельно підбирав слова.

— Я не психолог. Але я б сказав, що поки що вона справляється доволі добре. Вона здається мені досить сильною.

Він не те щоб заспокоївся.

— Сподіваюся, ви маєте рацію. Річ у тім… Кілька років тому у Ґрейс стався зрив. Вона була вагітна, і все завершилося викиднем. Виникли ускладнення. Лікарі сказали, що вона не зможе мати дітей. Це її сильно вразило.

— Мені шкода. — Я подумав про тугу, яку помітив на обличчі його дружини, коли вона днями заговорила про дітей. І про те, як їй подобається працювати в школі. Бідна Ґрейс. І бідний Стракан. Я заздрив їхнім стосункам, забуваючи, що трагедії байдуже на багатство чи гламур. — Чи думали ви про усиновлення?

Стракан різко похитав головою і знову відпив віскі.

— Нам цей варіант не підходить. Все гаразд, правда. Вона вибралася. Але саме тому ми залишили Південну Африку й так багато подорожували. Ми хотіли почати все заново. Тому ми тут і оселилися. Руна була схожа на… таємну схованку. Де ми могли б підняти звідний міст і почуватися в безпеці. І тепер сталося ось це.

— Це маленький острів. Той, хто це зробив, не втече.

— Можливо, ні. Але Руна більше не відчуватиметься так само. І я хвилююся, як це вплине на Ґрейс.

Стракан говорив трохи невиразно, втома та реакція посилювали ефект алкоголю. Він осушив склянку й потягнувся до пляшки.

— Ще по одній?

— Ні, дякую.

Я подумав, що мені вже варто йти. Йому краще бути зі своєю дружиною, а не тут, унизу, напиватись і плакатися мені в жилетку. Окрім того, вести машину однією рукою і без зайвого віскі досить складно.

Від необхідності щось казати мене врятував звук — хтось стукав у вхідні двері. Стракан насупився й поставив пляшку з віскі назад.

— Хто це в біса? Якщо знову клятий Брюс Кемерон… — Він підвівся, похитуючись. — Тепер я згадав, чому не п’ю.

— Я подивлюсь, хто це? — запропонував я.

— Ні, я піду.

І все ж він не заперечував, коли я пішов з ним у хол. Події останніх годин розбурхали всіх. Я затримався, коли він відчинив двері, і лише тоді, коли впізнав червоний пуховик Меґґі Кесіді, розслабився й зрозумів, який був напружений. Але Стракан не зрадів новій відвідувачці.

— Чого вам треба? — запитав він, не запрошуючи її увійти.

Дощ пробивався крізь відчинені двері, Меґґі стояла на порозі. Її обличчя, схоже на личко пустотливого ельфа, здавалося таким крихітним під капюшоном великого пальта. Вона крадькома кинула на мене погляд та звернулася до Стракана:

— Вибачте, що турбую, але я чула про те, що сталося. Я просто хотіла розпитати, як ваша дружина.

— Нам нема чого розказувати, якщо ви тут саме тому.

Вона серйозно похитала головою.

— Ні, я… Я принесла ось це. — Вона показала миску, накриту кухонним рушником. — Це курячий бульйон. Фірмовий, від моєї бабусі.

Очевидно, Стракан такого не очікував.

— Ой. Ну… Дякую.

Меґґі збентежено всміхнулася, простягаючи суп. Це нагадало мені те, як вона всміхалася Дункану перед тим, як обдурила його, скинувши сумку з плеча, і я раптом зрозумів, що зараз станеться. Розтулив рота, щоб попередити господаря, але коли Стракан простягнув руку за супом, миска вислизнула з їхніх рук. Суп і уламки розлетілися підлогою.

— О боже, мені шкода… — затинаючись, промовила Меґґі. Вона не дивилася на мене, шукаючи в кишені серветку. Бліді бризки супу заляпали яскраво-червоне пальто й одяг Стракана.

— Залиште це, не має значення, — сказав він роз­дратовано.

— Ні, будь ласка, дозвольте мені прибрати…

Обличчя репортерки набуло майже такого самого кольору,