Читати книгу - "Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт"

— Оскар гавкав біля кухонних дверей. Він не замовкав, і, щойно я відчинила, кинувся в бухту. Я не хотіла, щоб він біг на пристань у таку погоду, тому пішла за ним. Коли я спустилася туди, він гавкав на яхту, мов скажений, і тут я побачила, що люк рубки відкритий. Навіть тоді нічого такого не подумала. Він ніколи не замикається, я вирішила, що Майкл забув його закрити. Почала спускатися в рубку, але там не го­ріло світло і я нічого не бачила. Тоді… потім мене щось вдарило.

Вона завагалася, рука потягнулася до синця на правій щоці.

— Тобі не треба говорити про це, якщо не хочеш, — сказав їй Стракан.

— Зі мною все гаразд. Справді. — Ґрейс легко йому всміхнулася.

Вона була приголомшеною, але в ній відчувалася рішучість, тож вона продовжила:

— Тоді все наче попливло. Я зрозуміла, що я на підлозі, руки в мене зв’язані. На голові теж щось було. Я думала, що задихнуся. Мішок чи щось там смерділо рибою й олією, а мені в рот запхали якусь жахливу шмату. Я відчула холодне повітря на ногах і зрозуміла, що з мене стягнули джинси. Я намагалася закричати чи якось брикнутися, але не могла. Тоді я відчула… Я відчула, як з мене стягнули трусики…

Вона замовкла, її самоконтроль увірвався.

— Я просто не можу повірити, що це був хтось, кого я знаю! Навіщо комусь коїти щось таке?

Стракан сердито повернувся до Фрейзера:

— Заради бога, хіба ви не бачите, що це її мучить?

— Усе гаразд, насправді. Я краще закінчу. — Ґрейс витерла очі. — Так чи так, більше нема чого розповідати. Після цього я знепритомніла. Наступне, що я пам’ятаю, це вже коли ти прийшов.

— Але ви кажете, що вас не ґвалтували? — нетактовно запитав Фрейзер.

Вона дивилася на нього рівно.

— Ні. Я так пам’ятаю.

— Слава богу, — палко сказав Стракан. — Негідник, мабуть, почув, як ми гукали тебе, і втік.

Фрейзер ретельно записував.

— Ви можете згадати ще щось? Щось про те, хто на вас напав?

Ґрейс трохи подумала, а потім похитала головою.

— Якщо чесно, ні.

— Він був високий, низький? Від нього був якийсь запах? Лосьйон після гоління, щось подібне?

— Боюсь, я відчувала лише запах гнилої риби та олії з мішка.

Я закінчив чистити подряпину на щоці Ґрейс.

— Чи є інший вихід із бухти? — запитав я.

— Ви маєте на увазі, окрім моря? — Стракан знизав плечима. — Якщо перелізете через каміння біля підніжжя скелі, то виберетеся на гальковий пляж, який тягнеться майже пів дороги до селища. Ближче до кінця є стежка, що веде на вершину скелі. За такої погоди шлях трохи небезпечний, але можливий.

Це пояснювало, як нападнику вдалося втекти непоміченим. Наскільки ми знали, він міг просто сховатися, поки ми не зайшли в будинок. Ми більше турбувались про те, чи з Ґрейс усе гаразд, ніж про пошук того, хто напав на неї.

Після цього у Фрейзера запитання скінчилися. Я подумав, що Броуді, мабуть, теж хоче щось дізнатися, але старий інспектор змовчав, коли Ґрейс перепросила й зібралася нагору. Стракан хотів зробити для неї ванну, але вона й чути не схотіла.

— Я не інвалід, — злегка роздратовано всміхнулася вона. — Побудь тут, з нашими гостями.

Вона підійшла й поцілувала мене в щоку. Мускус її парфумів був помітний навіть під запахом антисептика.

— Дякую, Девіде.

— Радий допомогти.

Під очима Стракана були темні тіні, коли він провів її поглядом.

— З нею все буде добре, — запевнив я його.

Він кивнув, не переконаний.

— Боже, що за день, — пробурмотів він і провів рукою по обличчю.

Броуді заговорив уперше після того, як допоміг Ґрейс повернутися в дім.

— Розкажіть мені ще раз, що сталося.

Стракан був здивований.

— Я вже сказав вам. Я прийшов додому, а її не було.

— А де саме ви були?

Його тон не можна було назвати звинувачувальним, але він не залишав особливих сумнівів, чому Броуді запитує. Стракан дивився на нього з гнівом, який ставав дедалі сильнішим.

— Я пішов погуляти. Аж до кернів, кам’яних пірамід, якщо хочете знати. Я повернувся додому після того, як побачив Девіда в котеджі, мене дуже засмутило те, що сталося з молодим констеблем. Ґрейс була в школі, тому я залишив машину й знову вийшов.

— На гору.

— Так, на гору, — відповів Стракан, ледве стримуючись. — І повірте мені, я б хотів, щоб нікуди не йшов! Якщо ви закінчили, Броуді, дякую за допомогу, я думаю, що вам уже час!

Атмосфера на кухні забриніла. Я сам був здивований питанням Броуді. Попри те що вони один одного відверто недолюблювали, це ще не привід закидати Стракану підозри, наче він міг напасти на власну дружину.

Підвівшись, я порушив напружену тишу:

— Можливо, нам усім вже час іти.

Стракан усе ще злився, обличчя червоніло плямами.

— Так, звичайно, — він завагався. — Насправді… Девіде, я був би вдячний, якби ви залишилися на де­який час. Просто щоб переконатися, що з Ґрейс усе гаразд.

Я очікував, що він захоче побути наодинці зі своєю дружиною. Глянув на Броуді. Той майже непомітно кивнув.

— Вам нема чого робити в селищі. Ми можемо пізніше зустрітися в мене й обговорити ситуацію.

Я чекав на кухні, поки Стракан проводив інших двох. Вхідні двері зачинилися. Він повернувся й почувався вочевидь неспокійно. Навіть збентежено.

Але я зрозумів, що сьогоднішній день і йому завдав травми. Можливо, він хотів, щоб хтось запевнив його, що з Ґрейс усе буде гаразд, що він не винен у тому, що сталося. А може, просто потребував компанії.

— Дякую, що залишилися. Лише на годинку чи близько того, поки Ґрейс засне. А тоді я відвезу вас до готелю.

— Чи зможе вона залишитися сама? — запитав я.

Здається, йому це не спало на думку.

— Ну… Гадаю, ви завжди зможете заночувати тут. Або візьмете мою машину. Це автомат, можна керувати однією рукою.

У мене вже була одна аварія на Руні, й перспектива спробувати їздити з пов’язкою мене не приваблювала. Проте поживемо — побачимо.

— Даруйте, я забуваю про свої манери, — продовжував Стракан. — Можу я запропонувати вам випити? У мене пляшка солодового