Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Вест засів у каюті й відмовився полишати корабель. Він одужував, та поранення, завдані командою Золи, ще було видно чи не на кожному клаптикові його тіла. Синці жовтіли, шкіра вздовж швів морщилася: відновлення до повної сили забере в нього ще не один тиждень.

Лео виліз на вершечок щогли, строкатий шалик тріпотів на вітру. Вілла вмостилася поруч зі згорненим сувоєм вітрил у руках. Вони взялися до роботи, щойно опустилося сонце й наповз туман; Лео так спритно чаклував над такелажем, що важко було навіть уторопати, що саме він зараз

робить. Коли його повідомили, що вітрила ліпше прилагоджувати, як западе повна темрява, щоб ніхто не побачив, він аж пожвавішав: іще одна пригода! До сходу сонця ми маємо вийти з гавані й повним ходом іти до Грозових Тенет.

Коли я спустилася в капітанську каюту з мапою Сента, усі вже зібралися. Вест стояв по центру біля столу й помітно намагався уникати мого погляду.

— Майже завершили, — доповіла я, причиняючи двері.

— Що ще? — Вест кинув погляд на Геміша.

Той посунув окуляри вище на перенісся і проказав:

— Я стягнув усі борги. Обійшлося в один чи два зламаних носи, одначе нам заплатили, і цього має вистачити до початку торгів у Дерні.

— А вантаж?

— Ми з Остером вивантажили все непотрібне. Довелося продати задешево, та до того часу, як зустрінемося з нашими купцями, уже зможемо їм заплатити. Їм і не треба знати, що ми втратили через шторм чи викинули тут, у Серосі.

На те, щоб повитягати з корабля зайве, пішов цілий день. «Жоржині» доведеться йти як ніколи порожнем, якщо хочемо пройти Грозові Тенета й не потонути.

— А тепер уже час прокласти курс, — підсумував Пай, роздивляючись мапу в моїй руці.

Я на мить зависла, на мене ніби впав заважкий тягар. «Жайвір» — єдине, що лишилося в мене у світі. Віддаючи його Вестові, я віддавала в його руки і своє життя. Від цієї думки стиснувся живіт і закалатало серце.

Передала мапу Паєві, і той розклав її на столі, а всі схилилися над нею.

— Ну гаразд. Показуй.

Я торкнулася літер, виписаних на берегах, провела уздовж берегової лінії, кінчиками пальців пригадуючи відчуття пергаменту. Рухалася далі, від берега, повз Джевал, зупинилася на нешироких смужках суходолу, що колом кружляли посеред моря.

— Грозові Тенета, — прошепотів Вест, присунувшись.

Пай почухав лоба й зітхнув.

— То ось там вона, наша здобич? У Грозових Тенетах?

Я кивнула.

— Ти не жартуєш? — пробурмотів Геміш. — І що там?

— Коштовне каміння. Дорогоцінні метали. Монета. Усе, — відказала йому.

— Кораблетроща, — здогадався Вест, вдивляючись у мапу.

— І як нам до того всього дістатися? — глянув на мене Остер. — Туди ж ніхто не ходить, у ті Тенета. Це ж вірна смерть, пастка.

— Якщо не знаєш, як її пройти.

Вест підвів погляд, тоді важко сперся на стіл обома руками.

— І ти знаєш, як пройти Грозові Тенета?

Не зводячи з нього погляду, розстібнулася і скинула куртку. Та впала на підлогу, а я засукала рукав сорочки. Під ним вигинався, темно

червоніючи у світлі ліхтаря, довгий розпухлий шрам. Поклала руку на мапу на столі.

— Ти що, маєш на увазі?.. — Пай аж укусив себе за кулак.

Геміш хитав головою: ні, не може бути.

Я тицьнула в найдальшу точку на шрамі — справа, біля зап’ястка.

— Тут.

— Що саме? Ти так і не сказала, що там таке.

Глитнула клубок у горлі.

— «Жайвір».

Усі водночас відсахнулися від столу, в каюті запала тиша.

Одним пальцем тикнула в центр рифів, іншим — на море над Джевалом, і повторила почуте після того шторму від Клова.

— Шторм, що потопив «Жайвір», ішов із півночі. — Провела пальцем униз до рифів. — І жбурнув корабель на риф, але згодом повернув.

Пальцем, що показував на риф, провела тепер до моря.

— Він звернув на захід. Корабель затягло сюди, тут він і пішов на дно. Ось тут. — Так, ось він, крихітний атол у лабіринті рифів.

Геміш глянув поверх окулярів на Веста.

— Якщо ми це зробимо — оце буде квит. Наші зв’язки з Сентом розірвані назавжди.

— Він може за нами погнатися, — стурбовано завважив Пай.

— Не поженеться. — Я хвильку помовчала. — «Жайвір» належить мені.

— Належить тобі?! Як так?

— Він віддав його мені.

— Він віддав його тобі, — луною відгукнувся Остер.

— Це мій спадок.

Усі витріщилися на мене. Усі, крім Веста.

— На глибині лише сорока чи п’ятдесяти футів.

Вест мовчки роздивлявся мапу.

— Можу провести, — сказала я. — Точно можу.

— Гаразд, — нарешті вимовив Вест, і всі видихнули, хоча й усміхалися нервово. — Дістанемо «Жайвір» і, що зможемо, продамо в Дерні, наб’ємо рундуки монетою. А тоді повернемося до Сероса й викупимо «Жоржину».

— Якщо нас не зжеруть морські демони, — прошепотів Остер, посміхаючись.

Вони ходили на цьому судні понад два роки, та їм воно не належало. І як на Сента, то й не мало належати. Він загнав Веста в борги, знаючи, що той ніколи не розплатиться. І не гадав, що колись може втратити своє примарне судно.

— Краще вшиватися звідси, поки все це кляте місто не сунуло до нас носа: «А що це вони таке задумали?» — Пай рушив до дверей, Остер за ним.

— Третина, — мовив Вест по тому, як двері зачинилися, усе ще не зводячи очей з мапи.

— Гаразд. Третину в гросбухи на «Жоржині», а решту…

— Ні, — перервав Вест Геміша. — Третину забирає вона.

— Чому це? — здивувалась я.

Якщо маю забрати третину крім того, що піде до гросбухів, то команді лишиться розділити між

собою тільки ту третину,