Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

жінок. Як слушно зазначало «Діло» (1938), в окремій жіночій організації «українська жінка виявила стільки снаги в конкретизації своїх змагань, стільки амбіцій і оригінальності у своїй творчості, що окремі рамки їх діяльності є потрібні». З цього ж приводу лідерка товариства Мілена Рудницька переконливо писала: «Можна знищити зовнішню організаційну форму, можна зруйнувати матеріальні надбання організації, але ніхто не знищить життєвої суспільної течії, ані тих моральних цінностей, витворених жіночим рухом, що увійшли вже в кров і кість українського жіноцтва» («Громадянка», ч. 1, 1938 р.).

У складних умовах непевності й очікування, фактично без власної організації, провідниці жіночого руху намагалися зберегти організаційну автономність та запобігти формуванню принизливих жіночих секцій. Виношуючи план заснування нового осередку жіночого руху, вони водночас розмірковували над можливістю позбутися надмірного контролю польської влади, якому підлягали статутні товариства. Заснувати нову організаційну структуру, яка відповідала б положенням закону про товариства, було нереально, оскільки процедура затвердження статуту, отримання дозволу на реєстрацію могла затягнутися надовго. Оригінальним вирішенням проблеми стала ідея про швидку появу нової жіночої організації політичного типу. Для того щоб законно її зареєструвати, достатньо було дотримуватися кількох умов легалізації, що передбачали оголошення політичної декларації, так званих політичних тез, та персонального складу керівного органу.

З ініціативи провідних діячок забороненого СУ 12 липня 1938 р. відбулася довірочна нарада українок, у результаті якої було задекларовано нову жіночу політичну організацію «Дружина княгині Ольги» (далі — ДКО). Ця подія, звісно, мала відгомін у пресі. Зокрема, наприкінці липня «Комар» дав на першій сторінці номера інформацію про те, що у Львові з’явилася нова політична організація українських жінок, і яскраво проілюстрував це повідомлення. На карикатурі зображалися сім осіб жіночої статі, у яких вгадувалися риси провідниць СУ. На голови їм замість шоломів сатирик натягнув баняки та відра, в руки дав швабри, віники, черпаки, а Мілені Рудницькій — лійку на голову та замість булави — качалку. Внизу великими жирними літерами було підписано: «Дружина княгині Ольги».

Карикатура «Дружина княгині Ольги», часопис «Комар», 1938 рік

ДКО як політична організація у деяких ділянках суспільного життя мала значно більші можливості, ніж статутне товариство. Її діяльність не обмежувалася конкретною територією, а відтак могла розгортатися не тільки в Галичині (разом із Лемківщиною), а й на всіх українських землях Польщі (Волинь, Холмщина, Полісся). У роботі ДКО спиралася на досвід демократичної практики СУ. Структура ДКО, як і в СУ, була триступенева. У містах засновувалися повітові ДКО, у містечках і по селах — місцеві. ДКО, за задумом її творців, мала стати не масовою, а радше елітарною організацією. Однак її членки були зацікавлені в тому, щоб у містах існували повітові дружини, до яких входило б кілька найактивніших українок з кожного села повіту.

Міністерство внутрішніх справ, визнаючи слушність аргументів управи СУ щодо безпідставної заборони товариства, скасувало своє рішення та дозволило відновити статутну діяльність СУ. Цей дозвіл Львівське воєводство надіслало голові товариства 15 жовтня 1938 року. Однак із поновленням українського жіночого товариства СУ ДКО не припиняла роботи. 24 грудня 1938 р. відбулася перша Крайова конференція ДКО. До Львова з’їхалися 52 представниці із 16 повітів, де вже постали місцеві організації, зі Старого Самбора, Перемишля, Косова, Рогатина, Яворова, Бережан, Золочева, Чорткова та ін. На зібранні головувала К. Малицька. Вона розкрила витоки ДКО та її роль в українському середовищі впродовж піврічної діяльності й запропонувала присутнім подавати повідомлення з місць. Учасниці цікавилися, чи варто продовжувати діяльність ДКО після відновлення СУ. Врешті-решт було визнано необхідність поширення мережі ДКО на ті повіти, де її осередки ще не були створені. ДКО мала обмежитися політичною сферою діяльності, а СУ, на думку делегаток, — культурно-освітньою, господарською. Стосовно інших українських політичних організацій члени ДКО ухвалили зберегти цілковиту — як ідеологічну, так і організаційну — незалежність. Широко обговорювалося питання щодо проводу обох організацій, які в той час перебували під одним керівництвом. Серед іншого припускали, що цю проблему згодом залагодить «само життя» («Жінка» ч. 1–2, 1939 р.).

Уже перші місяці діяльності ДКО довели, що організація політичного типу не тільки життєздатна, а й украй потрібна українському жіноцтву. Відтак нагальним завданням українського жіночого руху після відновлення СУ стало чітке розмежування компетенції обох організацій. Зосередження ДКО на суспільно-політичній сфері діяльності позбавляло СУ від закиду «політики» й дозволяло зосередити «свої сили на піднесенні освіти, матеріальної культури та здоров’я української жінки» («Громадянка», ч. 3, 1938 р.). Львівський провід ДКО ухвалив одностайне рішення перебрати на себе всю громадсько-політичну діяльність. Це, з одного боку, полегшувало роботу СУ, який за статутом не мав права працювати у політичній сфері, а з іншого — давало змогу українським жінкам впливати на національну політику. Загалом обидві організації — ДКО і СУ — мали продемонструвати вияв цілості українського жіночого руху.

Отже, ДКО першочергово була заснована з метою збереження єдності та цілісності жіночого руху, як заміна ліквідованому СУ. Взявши за основу організаційну та ідеологічну базу СУ, лідерки руху в надзвичайно короткий термін створили організацію політичного типу. ДКО як структура, що увійшла в життя за принципом політичних партій, мала ширші можливості легітимно вести політичну роботу. З відновленням жіночого товариства ДКО продовжувала існувати. У цей період обидві організації розмежували компетенції: СУ обмежився культурно-освітніми справами, ДКО перейняла на себе суспільно-політичну діяльність.

Участь у виборчих кампаніях

У міжвоєнній Польщі вибори до сейму та сенату відбувалися у 1922, 1928, 1930, 1935 та 1938 роках. Жіноцтво, яке за австрійських часів залишалося поза виборчим процесом, вперше отримало ті самі політичні права, що й чоловіки. Кожна жінка віком від 21 року мала право обирати послів до сейму, віком від 30 років — до сенату. Виборчий закон надавав жінкам також можливість бути обраними до сейму (з 25 років) і сенату (із 40 років).

Мілена Рудницька цілком слушно констатувала: «Довголітня боротьба жіноцтва за політичні права не мала на нашу суспільність такої переконуючої сили, як сам факт признання жінкам виборчого права» («Жінка», 1935). Особливе зацікавлення новим типом виборця виявляв український політикум, концентруючи увагу, звісно, не на окремих представницях жіноцтва, а на його організаціях — і передовсім на українському жіночому товаристві СУ. Це було зумовлено тим, що СУ зростав чисельно, розширював свою організаційну мережу в містах і селах, мав сильний провід і щороку