Читати книгу - "Смерть у кредит"

іншому середовищі… Спробуй забути про все зле!.. Погані знайомства!.. Не зв’язуйся там з різними розбишаками!.. Уникай поганого впливу!.. Пам'ятай про нас!.. Пам’ятай про своїх батьків!.. Спробуй виправитися… Розважайся на перервах… але не під час уроків… Намагайся вивчити мову до свого повернення… опанувати вишукані манери… Доклади зусиль до формування свого характеру… Постарайся… Англійці завжди мають такий чемний вигляд!.. Вони такі охайні!.. Так пристойно вдягнені!.. Вже й не знаю, що тобі ще сказати, мій хлопчику, щоб ти поводився хоч трохи ліпше… Більше такої нагоди вже не буде… Твій батько вже все тобі розтлумачив… У твоєму віці життя є доволі складним… ти ще можеш стати порядною людиною!.. Більше не маю тобі що сказати…» У певному сенсі це було слушно, я майже все вже чув… Мене це вже мало хвилювало… Все, чого я хотів, — це поїхати геть, і якомога швидше. Й не чути більше жодних повчань. Головне — не думати, правий ти чи помиляєшся. Насправді, це неважливо… Просто тих, хто має з вами справу, треба зразу позбавити будь-яких ілюзій… Все інше було б помилкою.

* * *

Біль розлуки в момент від'їзду був навіть більший, ніж я гадав. Часом буває важко втриматися. Ми втрьох стояли принишклі на пероні Північного вокзалу… Чіплялися одне за одного, намагаючись триматися разом… Як тільки потрапиш у натовп, стаєш боязким, намагаєшся не впадати у вічі… Навіть мій батько, який часом так горлав у Пасажі, опинившись на вулиці, цілковито втрачав цю здатність… Він якось увесь зіщулювався. То лише вдома він вергав громи й блискавиці. Варто було комусь на вулиці звернути на нього увагу, як він одразу червонів… І наполохано роззирався…

То було небувалою сміливістю — відпустити мене в такі далекі краї… Ось так, зовсім одного… Раптом нам стало лячно… Мати, як найвідважніша, стала шукати людей, які їхали туди само, куди і я… Ніхто нічого не чув про Рочестер. Я пішов займати своє місце… Мені ще раз нагадали про найнеобхідніше… Надзвичайна обережність… Не виходити, поки потяг не зупиниться… Ніколи не переходити через колії… Роззиратися навсібіч… Не гратися з дверима… Уникати протягів… Берегти очі… Не довіряти багажним сіткам… бо під час поштовхів багаж може випасти й прибити… Я мав із собою напхану валізу та ще ковдру, яка нагадувала східний килим, зі строкатими квадратами, плед для мандрівок, зелений з блакитним… Він дістався нам від Бабусі Кароліни. Всі спроби продати його виявилися марними. Я віз його в країну, яка найбільше пасувала до нього. В цьому кліматі він незамінний! Так ми собі думали…

У цьому гармидері я мав ще раз повторити все, що мене змусили завчити напам'ять, про що мені торочили весь останній тиждень… «Щоранку чисть зуби… щосуботи мий ноги… Попроси дозволу приймати гарячі ванни… Ти маєш дванадцять пар шкарпет… Три нічні сорочки… Підтирайся як слід у вбиральні… Їж і жуй повільно… А то зіпсуєш собі шлунок… Приймай свій сироп від глистів… Облиш свою звичку мацати себе…»

Я віз із собою ще купу настанов для власного морального вдосконалення, для своєї повної реабілітації. Перед моїм від'їздом у мене намагалися вкласти якомога більше всього. Я віз до Англії добрі принципи, просто чудові… А також великий сором за мої ниці інстинкти. Я буду на повному утриманні. Про ціну вже домовлено. Цілі два місяці оплачено наперед. Я обіцяв бути взірцем, слухняним, сміливим, уважним, щирим, свідомим, чесним, ніколи більше не брехати, а головне, не красти, не длубатися в носі, повернутися просто невпізнанним, ідеальним, поправитись, вивчити англійську, не забути французьку, писати принаймні щонеділі. Я обіцяв усе, чого вони хотіли, аби тільки мені дозволили поскоріше поїхати. Аби тільки знову не розігралася драма. Після стількох настанов слова вже кінчалися… Настала мить від'їзду. Я був сповнений найпохмуріших почуттів і думок… Від усієї цієї неприємної мішанини димів, натовпу, свистків аж паморочилось у голові… Я бачив, як удалечині рейки зникали в тунелі. І я також зникну. Я мав погані передчуття, я запитував себе, чи не виявляться англійці ще більшими негідниками, більшою сволотою, ніж тутешні?..

Я позирав на своїх батьків, вони здригалися, тремтіли усім тілом… Вони більше не стримували сліз… Нараз я також почав скімлити. Мені було дуже соромно, я плакав, як дівчисько, я здавався собі просто огидним. Мати обхопила мене обома руками… Двері якраз почали зачинятися… Залунала команда «По вагонах!» Вона обнімала й цілувала мене так сильно, що я ледве втримався на ногах… За таких обставин з глибини її недоладного тіла підіймалась якась кінська сила ніжности… Вона наперед занурювалася в розлуку. Це немов би вивертало її, ніби її душа виходила в неї ззаду, з очей, з живота, з грудей та огортала мене зусібіч, осяваючи вокзал… Вона цілковито знемоглася… Не неї неможливо було дивитись…

— Та заспокойся вже, мамо!.. Люди з нас сміються…

Я благав її стриматись і плакав над нею серед поцілунків, свистків, штовханини… Та це було сильнішим за неї… Я вирвався з її обіймів, стрибнув на підніжку, не хотів, щоб вона почала все знову… Не наважувався признатися собі, та все-таки в глибині душі мені було навіть ніби цікаво… Мені дуже хотілося довідатись, до чого вона може дійти у своїх виявах почуттів… З яких огидних глибин вона черпала все це?..

З моїм батьком, принаймні, було простіше, він був лише брутальним тюхтієм, у нього в довбешці не було нічого, крім набору загальних фраз, ілюзій та горлання…

Ходяча купа дурощів… Але вона — то зовсім інша річ… вона зберігала все, що було в неї всередині, вона берегла всю свою музику… Навіть у найбільшій скруті… якщо її хоч трохи приголубити, вона відчувала хвилювання. Як зламана річ, розбите піаніно, в якому зачаїлися самі лише деренчливі звуки… Навіть зайшовши у вагон, я й далі боявся, що вона мене витягне звідти… Я ходив, вертався, вдавав, ніби шукаю свої речі… Став на полицю… Я шукав свою ковдру… Вовтузився нагорі… Я був дуже задоволений, коли ми рушили… Потяг від'їхав зі страшенним гуркотом… Уже проминули Аньєр, коли я нарешті вмостився… Я ще довго не міг заспокоїтися…

* * *

У Фолкстоуні мені показали начальника поїзда, це він мав наглянути за мною й попередити, коли буде моя станція. Він мав на собі червоний ремінець з маленькою течкою, що висіла на спині. Я не повинен був губити його з очей. У Четемі він подав мені знак. Я схопив свою валізу. Потяг запізнювався на