Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

невимовлене, але відчутне прохання повірити саме в ці думки й людську долю, що це бере за серце, спонукає його хвилюватися. І правда проявляється у цій довірливій, обеззброювальній інтонації. Ніби авторка попросила прочитати повість, оповідання чи вірш тебе й більше нікого. Такий ефект, ніби в тебе потекла кров, а ти, не маючи нічого під рукою, зірвав подорожника біля стежки, притулив до рани. І раптом допомогло.

У Галини Гордасевич є поезія, яка називається «Точно датований вірш». Написана ще 25 лютого 1967 року у відповідь на звинувачення, що в її віршах нема ознак часу, що вони могли бути написані і сто, і двісті, й триста років тому або можуть бути написані «і через сто, і двісті, і триста років». Поетеса пише про те, що, як колись, так і через ті сотню, а то й три років жінки так само плакатимуть, коли їх залишатимуть кохані, і так само боятимуться смерті. І дивовижні слова наостанок:

Простіть мене,

Що я схожа на своїх прадідів.

Простіть мене,

Що я схожа на своїх правнуків.

Бо ж я — та ланка,

Що з’єднує минуле з майбутнім.

Коли такі люди з’єднують минуле з майбутнім, є надія, що вони ненав’язливо вчать нас того, як брати з минулого те, що таки найбільше потрібно в майбутньому. І живуть так, як і треба жити. І, мабуть, потрібна була письменниця саме з такою обеззброювальною щирістю, яка до того ж по-своєму неповторно володіла словом. Яка саме так розповідала про самоідентифікацію людини, котра бореться за себе з іншими і з власними, хай і непомітними на перший погляд, спокусами.

Особиста думка

Якось у розмові один мій знайомий, до речі, інженер за професією, раптом спитав:

— Як ти гадаєш, яке найвидатніше досягнення людства?

— Ну, так відразу й не визначиш… Їх було багато, видатних досягнень…

— І все ж… найвидатніше…

Я задумався. І почав перераховувати — винайдення колеса, з якого весь прогрес і почався, перехід до землеробства, створення алфавітів, прихід Христа і його філософія, винахід пороху, друкарства, електрики, закон земного тяжіння, теорія відносності, розщеплення атомного ядра, генетика, пеніцилін, освоєння космосу, Інтернет і ще кілька досягнень, які можуть претендувати на визначення «найвидатніше». Чоловік мовчки хитав головою і загадково посміхався.

— Здаюся, — врешті-решт сказав я. — Якщо ти такий розумний, то просвіти.

— Поетизація інтимних стосунків між чоловіком і жінкою, — видав знайомий.

— Тобто ти хочеш сказати, що всі оті любовні вірші й пісні — то найвище досягнення людства? Ну ти даєш!..

— Не тільки вірші й пісні про любов… Більше.

— Епітети й метафори в них?

— І це, але не тільки вони.

— Тоді що ж?

— Що є інтимнощі між чоловіком і жінкою, дівчиною і хлопцем чи та ж засуджена багатьма гомосексуальна або лесбійська плотська любов? Фізіологія і більш нічого. Насичення обох, після якого нерідко настає спустошення. По суті, так само, що у лева з левицею, коня з кобилицею, птахів… Але ніхто не пише віршів про тваринні стосунки…

— Ну, в поезії Івана Драча лоша закохується у блискавку, а в Роберта Фроста і того більше — зимовий буран в троянду у хаті за вікном!

— Вже тепліше. Але то майже абстрактна, хоч і гарна образність. Я ж кажу про людей.

— Але й можна перенести ці вірші у реальне життя. Недосвідчений юнак закохується в жінку, що як блискавка; холодний, хоча й діяльний чоловік покохав красиву, але не звиклу до труднощів жінку…

— І таке можливе. А це свідчить — любов є. Не тим, що в ліжку, а проявом духовності, як, проте, може бути цим проявом і жіноче, і чоловіче тіло. Про це, здається, першими сказали автори чи автор «Пісні пісень», а потім художники епохи Ренесансу. Намагаються дещо сказати нетривіальне про тіло й сучасні поети. Хоч їм рідко вдається зробити його об’єктом не вульгарного, а швидше духовного замилування. До речі, який твій улюблений вірш про любов?

— Їх багато. Але, мабуть, найбільше поезії у «Виклику» Михайла Старицького. Отой, де «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна».

— А там благання хлопця до коханої, яка «працею зморена» вийти «хоч на хвилиночку в гай». І якими словами, якими образами закликає цей хлопець! А не просто каже: «Ходи пообнімаймося» чи «Прийди, потрахаймося».

— Тоді ще не знали цього слова.

— Зате були інші, ще брутальніші. Але їх не вимовлено. Сучасні ж молоді прозаїки і поетеси ніби заповзялися скасувати те, що я назвав найвищим досягнення людства…

— І все таки — чому найвище? Чи найвидатніше…

— Чому? Ти так і не зрозумів? Без чого неможливе життя людини на землі?

— Без їжі, без води, без повітря.

— Їжу людина знайде, як і воду. В пустелі Калахарі місцеві аборигени за відсутності води навчилися викопувати коріння і цідити з нього воду, хай по кілька крапель. А от без повітря справді почнемо задихатися. Людство дихає тому, що і дивиться на зорі, і опоетизовує те, що називають ще основним інстинктом. Чому земля з космосу здається блакитною?

— Океани, ріки…

— Ні, тому, що є повітря. Забери оту оболонку землі, і все — мертві будинки, громадини гір і смердючі океани. Зрештою їх, а перед тим суходіл випалить сонце.

— Це вже перебільшене порівняння…

— Аж ніяк. У твоєму романі, як там його, інопланетяни, кохаючись, зливаються тілами, утворюючи з двох одне…

— «Щоденники Ієрихар».

— Ага. А земляни так не можуть. І їх береже в людському «образі і подобі» саме те, що хтось опоетизовує стосунки, що створює ту ауру життя, його повітряну оболонку.

— Але ж більшість не люблять віршів. Ну хіба співають чи слухають пісні та й то не вищого ґатунку.

— Більшість не знає про земне тяжіння, а воно є. І впливає на людей. Більшість поняття не має, хто винайшов електрику й сконструював першу лампочку, але щодня клацає вимикачами. Та ж більшість нічого не знає про братів Райт, але сідає в літаки. І про Ейнштейна не знає, і навіть про Біла Гейтса, і про багатьох творців наших благ. Так само невідомо, хто написав першого вірша про любов. Або хоча б промугикав якісь рядки чи слова. Але з того дня якийсь там кроманьйонець чи, може, наш рідний трипілець почав пряміше ходити. І хатина його повеселішала. І жінка або мама щось смачніше приготувала.

— Та ти, брате мій, неабиякий романтик…

— Романтик не романтик, а все ж… От висловив свої химерні думки й теж наче на душі посвітлішало.

— Тільки боюся, що ще будуть і вбивати суперників, і зраджувати, і обдурювати, навіть продавати коханих.

— Так то ж наше грішне життя. Але воно вагоме не тільки всякими «нетами», а й отим «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна», або «Сміються, плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди», чи от «Так ніхто не кохав, через тисячі літ лиш приходить подібне кохання». Хоча, звісно, кохали, і куди пристрасніше. Але так