Читати книгу - "Бойня номер п'ять"

буття. Зрештою, що там, в Америці. Навіть «у нас», на пострадянському просторі, Воннеґута іноді сприймають як безбожника і співця безглуздості. Російський критик Віктор Топоров назвав Воннеґута «блискучим і похмурим дотепником, який не вірить ні в кого і ні в що, і, головне - який не вірить в людину». А для мене Воннеґут - квітнесенція впокореності у вірі, причому впокореності вистражданої, за яку заплачено надто дорого, аби розмінювати її на котрийсь із «-ізмів»: соціалізм, пацифізм, антитехнологізм... Дух роману передбачає віру в те, що кожна - кожна без винятку - мить є досконалою. І чи не це є вірною ознакою присутності в ній Бога?

* * *

Завдяки «Бойні номер п’ять» та подальшим книжкам Курт Воннеґут став чи не найпотужнішим голосом американської контркультури, а все ж залишається відчуття, що таких авторів, як Воннеґут, попри їхнє бажання служити людству, від людства намагаються ізолювати - надто «гострі» (не так в літературному, як у клінічному сенсі). Симпатик соціалістичних ідей, Воннеґут до останніх своїх днів займався тим, що коментував політичну ситуацію в Америці, залишаючись вірним цінностям гуманізму та людського порозуміння: «Вас нудить від усього, що нагадує про соціалізм? Наприклад, від хороших державних шкіл і від загального медичного страхування? А як щодо Нагірної проповіді чи Заповідей блаженства (Мф.5, 3-11)? Блаженні лагідні, бо землю вспадкують вони. Блаженні милостиві, бо помилувані вони будуть. Блаженні миротворці, бо вони синами Божими стануть. І так далі в тому ж дусі».

Вести відкритий діалог - типова Воннеґутова манера, і він часто звертається із запитанням до когось із тамтого боку книжки. І чекає на відповідь.

І відповідати йому непросто, бо це виглядатиме як початок якоїсь серйозної, щирої розмови.

Тому Воннеґута простіше зробити «найзадокументованішим письменником», аніж відкрити серце назустріч тому, що він пише. Ніщо так не захищає від очевидності, як галузистий розум. Чи аналіз наративів його романів. Чи вдумливе розміщення творчого здобутку письменника десь між сатирою, науковою фантастикою та чорним гумором.

* * *

Останній, найнедавніший прецедент із забороною «Бойні номер п’ять», стався 2011 року в штаті Міссурі. Школа міста Репабліка заборонила книжку через грубу лексику, богохульне зображення Ісуса Христа і сцени насильства та сексу - знову ж таки, «аби вберегти малечу». Схоже, нам таки дійсно простіше не чути його.

* * *

Інакше кажучи, такі романи потрібно чимхутчіш капсулювати в інтелектуальну оболонку, - хвалебну чи ганебну, - лиш би не залишати їх оголеними, не бачити простого звертання одного щирого, засмученого станом справ чоловіка до інших, бо щирість кидає виклик не цифрам про кількість смертей під час бомбардування - вона кидає виклик нашій байдужості.

* * *

Судячи з інтерв'ю (візьмімо їх на підтвердження написаного в книжках), найбільше Курта Воннеґута вражала в людях саме байдужість. Індиферентність до того, що відбувається з іншими, навіть потому, як стільки разів було переслухано всі страшні новини цього світу.

Це - головний нерв творчості Воннеґута, його Полярна зоря, довкола якої обертається весь універсум його романів. Один із Воннеґутових улюблених історичних персонажів - його земляк, виходець з Індіани Юджін Дебс, котрий п'ять разів балотувався в президенти від Соціалістичної партії. Під час однієї з передвиборних кампаній він промовив: «До тих пір, поки існуватиме клас знедолених, я буду з ним. До тих пір, поки існуватимуть злочинці, я буду з ними. До тих пір, поки хоч одна душа скніє в тюрьмі, я не буду вільний». Уміти впустити чужі страждання в себе. Наважитись відчути за іншого.

Наївно?

Як казав герой ще одного сучасника Воннеґута, Кена Кізі, в романі «Політ над гніздом зозулі»: «Я принаймні спробував».

Він принаймні спробував.

І тому він грає в тій самій команді, що й Будда, й Магомет, і Христос. І Біллі Піліґрім. І він (Курт Воннеґут, Біллі Піліґрім, читач) виграє разом із цією командою не тому, що вона здобуває очки, а вже тому, що він принаймні спробував.

* * *

Воннеґут - один із тих уже рідкісних письменників, котрі вважають, що письменник таки щось винен цьому світові: «Письменник - надчутлива клітина в суспільному організмі, - казав він в інтерв'ю. - Й ця “клітина” перша повинна реагувати на ті отруйні речовини, котрі шкодять або можуть зашкодити людству».

Людству.

Не нації і не окремому соціальному прошаркові. Не політичній силі, не економіці і не популярності, моді, владі.

Людству.

«Немає жодних теорій щодо літератури, - крім тієї, що письменник повинен служити людству», - повторює він.

Пафосно? Але що робити, коли, за висловом самого ж Воннеґута, владці світу сього обернулися на збіговисько п'яних шимпанзе? їй-богу, треба мати міцні тестикули, аби в наш час і далі говорити такі речі.

* * *

Воннеґут чесно говорив про все це, скільки міг. Перед своєю смертю він і далі працював над романом «Якби Бог був живий». В одній з останніх розмов із журналістами (в серпні 2006-го) він зізнався, що вже не має сил закінчити роботу: «В армії мене тримали тому, що я вмів друкувати, І я друкував для інших звільнення і тому подібні речі, а сам думав: “Я зробив усе, що мав зробити. Будь ласка, відпустіть мене додому”. Так само я почуваюся тепер. Я написав багато книжок. Я зробив усе, що міг. Можна мені піти додому?»

А ще Воннеґут заповідав, аби на його надгробку написали: «Необхідним і достатнім доказом існування Бога для нього була музика».

Можливо, для когось доказом існування Бога стане котрась із книжок самого Воннеґута.

Тож дай йому там, Боже, здоров'я.

Хоч де б він тепер був.