Читати книгу - "За лаштунками «Волині—43». Невідома польсько-українська війна"

АК цієї території. Ішлося про співпрацю на локальному рівні, метою якої було не допустити непотрібного протистояння. Українські повстанці передали затриманого ними під час грабунку в українському селі поручника АК «Зигмунта» для суду над ним польськими підпільниками. Серед питань, які обговорювали, ― боротьба із кримінальними групами. Українські повстанці запевнили, що вони повністю контролюють поведінку українського населення і не допустять жодних самовільних антипольських виступів. Натомість представник польської делегації визнав, що командування АК значно гірше контролює терен і може відповідати лише за своїх вояків. «Слід зазначити, ― повідомив польський делегат, ― що останнім часом створилися групи, які діють на власний розсуд. До таких відноситься група «Яструба» (Слєпого), що здійснює грабежі і терористичні акти в цьому районі проти українського населення і яку АК збирається ліквідувати».

Незважаючи на взаємовигідні контакти і співпрацю на локальному рівні, у листопаді 1945 р. командування АК видало наказ про категоричну заборону переговорів з УПА. Однак Голембйовський порушив його і продовжував підтримувати зв’язки з українцями. Повстанські командири з обох сторін домовилися про взаємний обмін інформацією та узгодження дій. Польські підпільники навіть організували зустріч представників українського підпілля з англійським кореспондентом, який контактував із ними.

Урешті справа дійшла й до спільних українсько-польських бойових акцій. Однією з найвідоміших спільних операцій став штурм Грубешева об’єднаними силами УПА та польського підпільного формування ВіН, що прийшло на заміну АК. Зважаючи на важливість цього бою, розповімо дещо детальніше, тим паче що маємо кілька докладних звітів про його перебіг.

Уперше ідею збройної співпраці втілено в життя 6 квітня 1946 р. ― тоді підпільники УПА і ВіН провели успішну акцію на станцію Вербковичі. Це місце використовували для депортації українців. Завдяки розвідці ВіН вояки УПА отримали паролі, які допомогли їм підсунутися впритул до гарнізону Війська Польського й атакувати.

Незабаром виникла потреба провести масштабнішу наступальну операцію на містечко Грубешів. Вона мала як конкретні практичні завдання ― залякати комуністичні каральні органи, звільнити заарештованих, захопити документацію влади, так і політичні ― маніфестація спільної боротьби українців та поляків. Ідея штурму Грубешева належала полякам, її ретельно обговорили на черговій зустрічі між УПА та ВіН 18 травня 1946 р. Тоді ж визначили дату наступу ― ніч із 27 на 28 травня.

Український і польський повстанці

Грубешів ― типове для цього регіону провінційне містечко, більшість будинків дерев’яні, лише кілька в центрі муровані. Місто було перетворено на важливий центр нової влади: тут було розташовано повітові управління безпеки, міліції, комуністичної партії, гарнізон НКВД (близько 220 солдатів) та штаб-квартиру переселенчої комісії, яка організовувала виселення українців в УРСР. Неподалік за містом стояли вояки 5-го піхотного полку ВП та 32-го відтинка військ прикордонної сторожі. Отже, ворожі сили були досить значні, хоча польські підпільники обіцяли, що вояки ВП та прикордонники не візьмуть участі в бою.

Зустріч учасників планованого наступу відбулася 26 травня в лісі неподалік Грубешева. З українського боку в ній брали участь вояки сотень «Давида», «Яра», «Чавса» та боївки Служби безпеки, з польського ― відділи ВіН «Млота», «Слєпого», «Віктора», «Геля». «Між стрільцями нашими і ВіН, ― читаємо у звіті про зустріч, ― почалася розмова, пізнавали себе, оповідали про минулі стрічі ― коли ми ще були ворогами». Очевидно, пізнавали колишніх ворогів не тільки прості вояки, а й їхні командири. Серед них, до прикладу, був Станіслав Ксьонжек ― «Вирва», на той момент комендант Замойського інспекторату ВіН, а два роки перед тим ― один із командирів АК, які проводили так звану грубешівську революцію. Серед українських старшин, зрозуміло, були учасники антипольських акцій. Проте це не завадило колишнім ворогам ретельно спланувати наступ на спільного противника.

Згідно з розробленим планом, 120 вояків УПА отримали завдання штурмувати приміщення НКВД, боївка СБ ― переселенчу комісію, вояки ВіН мали нападати на польську безпеку (УБП), міліцію та осередок компартії.

Українські повстанці використовували так звані торпеди ― трофейні німецькі 150-міліметрові турбореактивні снаряди. Торпедник для цих снарядів винайшов чотовий УПА, уродженець Полтавщини Гриць Руденко, для запуску застосовували електричний струм або підпалену солому. Про точність наведення снарядів говорити не доводилося, їхнє використання мало за мету не стільки завдати фізичної шкоди ворогові, скільки залякати. Учасники бою згадували: «торпеди» летіли з пронизливим ревом літака, залишаючи за собою вогняний слід, як у комети.

Із артобстрілу міста й почалася атака повстанців, засвідчивши серйозність їхніх намірів. «Першу торпеду, ― згадував «артилерист» УПА, ― пустив я в кошари (казарми) НКВД. Торпеда потрапила всередину. Перед випущенням торпеди в будинку було світло, та видно було, щó всередині кімнати робиться. Отже, я бачив, як двоє большевиків милось, а пізніше убирались. По вибуху торпеди я не бачив вже жодного світла, ані людей в кімнатах».

Бій у місті тривав півтори години, за цей час розбито будинки НКВД, УБП, пошти, захоплено комендатуру міліції, знищено автомобілі та документацію, звільнено з полону 25 в’язнів. Невдачею закінчився штурм переселенчої комісії ― її чиновники виявилися дуже добре озброєними і зуміли відбити атаку повстанців. Вояки ВП, як і обіцяли польські підпільники, не взяли участі в бою.

Об’єктивно оцінити втрати у бою важко: як зазвичай, кожна сторона подає дуже відмінні цифри. Згідно з повстанськими звітами, НКВД та польські комуністичні сили втратили близько 100 вояків убитими, натомість комуністи офіційно повідомили про загибель 9 вояків НКВД, 5 польських прикордонників, 2 функціонерів комуністичної партії та 2 службовців УБП. З боку повстанців двоє українців загинули в місті, троє — під час відступу з нього і ще троє, зокрема український командир операції Євген Штендера, були поранені.

Значно більшими стали політичні втрати комуністів ― результативна атака на певний час практично паралізувала репресивну активність. Інформація про успішну українсько-польську акцію позбавила владу можливості спекулювати на протистоянні між обома народами.

В одному з повстанських звітів із червня 1946 р. про ситуацію на Закерзонні читаємо: «Між польським підпіллям і нашим занотовано в ряді місцевостей добрі взаємини. Поляки в багатьох місцевостях домовляються про достарчення їм німецької амуніції, якої їм не достає; в заміну пропонують російську або якийсь товар. Одначе часто поодинокі власновольні акти українців проти поляків також нерідко трапляються, чи то з пімсти за попередні кривди, чи для звичайного грабунку, виводять поляків дуже скоро з рівноваги, і вони сейчас сиплять погрозами відновлення терористичних акцій. Факт замирення між польським та українським підпіллям, хоча він ще дуже хиткий і не прибрав уже розмірів ширшої співпраці, затривожив, як треба було сподіватись, найбільше большевицьких окупантів. Вони вдарили в усіх польсько-большевицьких газетах на алярм та намагаються розбити це порозуміння шалено шовіністичною протиукраїнською пропагандою».

Занепокоєність активною співпрацею українського і польського підпільних рухів навесні 1946 р. висловлював і керівник Міністерства державної безпеки УРСР генерал-лейтенант Савченко, який розіслав інформацію про переговори в усі обласні управління МҐБ Західної України. При цьому наказав: «Під час проведення агентурно-оперативних заходів і чекістських операцій звернути особливу увагу на виявлення українсько-польських нелегальних документів і інших матеріалів, що підтверджують якоюсь мірою факти переговорів <…>. Піддати кваліфікованому допиту заарештованих з числа керівного складу ОУН—УПА і АК з питань переговорів і угоди між українськими і польськими націоналістами в останній час».

Незважаючи на військовий успіх акції у Грубешеві та ефект залякування, який справив факт співпраці між українськими та польськими підпільниками на представників комуністичної влади, розвинути далі співробітництво в політичній площині не вдалося. На чергових