Читати книгу - "Сад спочилих котів"

2 с

Він усвідомлював, що як і за багатьох попередніх епох, у цій також джерело музики варто шукати в людському серці, пульсації жил, ході, гортані, руках та ногах. Міра значно точніша, ніж та, що її дають годинникові коліщата з пружинами, криється в людському єстві, труді; в експериментах учених.[24]

З а

Хай як, а так стверджує більшість тих, хто дивиться на це з відомого кута зору. Але, якщо вести мову про деяких митців, то їхнє життя, або щонайменше кілька періодів цього життя, протікають серед "їхніх творінь".

1 а

Яким був внесок у ці стосунки літньої людини, коли зав’язувала їх? Виховання, оперте на свій широкий життєвий досвід… Усвідомлення певних бажань та зусиль, яких потрібно докласти, аби втілити ці бажання… "Кота" треба виховати; він і виховав. Те, що ж відбувалося, поки "кота" виховували, по суті, не стосується цієї розповіді. Важливе — саме виховання: призвичаюючи "кота" до правил та заборон, навчити його, зуміти навчити бути не-собою.

Якось через багато років "котові" обридне гніт. Це добре, що він стільки років закохано корився тим утискам. Добре й те, що йому обридло думати про те гноблення. За таких обставин він або крадькома вшиється, або ж наважиться поводитися так, як йому кортить, сподіваючись, що це не зіпсує стосунків. Спочатку він обере друге; зрівняє із землею труд стількох років — взаємний труд. Затим крадькома вшиється. Затим і повернеться. Цілковито незалежний.

Тоді вони вже обоє знатимуть, що робити, а що ні; що робити можна, а що в жодному разі — не варто.

Великі справи, як і малі, звершують на підмурівках, які кладуться щодня — камінь за каменем. Смерть також разом із муляром, який щодня слабне, наступає на п’яти кожному дневі, кожній ночі; смерть і великого, і малого.

2 с

Далі ми можемо трохи повигадувати. Джезуальдо помре через дев’ятнадцять років після того, як увійде зятем до палацу у Феррарі. Незалежно від того, чи мешкатиме в ньому й надалі, чи проводитиме свій час в одній або й кількох із літніх вілл та палаців, чи то сидітиме взаперті, чи уникатиме людей… Він нарікатиме на долю через потомство: завчасу помре й та дитина, яка його любила, і та, яка не змогла забути вбивства матері. Окрім того, подейкують, що дочка "пустилася берега".

2 с

3 якогось кута зору можна вважати, що й другий шлюб не став для нього дуже щасливим. А втім, у його житті простежується ще одна делікатна особливість:

2 b

Завжди є слуга, який проходить особливий вишкіл; обов’язок цього слуги — шмагати пана канчуком. Згідно з біографами Джезуальдо, ще один із його відомих сучасників,[25] — аби той не уник сорому? (можливо) — скористався якимсь латинським висловом, пов’язаним із цим побиттям канчуком: Джезуальдо "cacare non poterat", поки його не відшмагають канчуком…

2 с

Злочин, який скоїв замолоду, злочини, скоєні упродовж цілого життя, не давали цьому чоловікові спокою. Це жахливо й нестерпно, коли людина наказує шмагати себе канчуком — бодай і слузі, котрий для цього призначений — аби спокутувати свої гріхи. Та хай як це було жахливо, невже наша цікавість зменшиться від того, коли дізнаємося, що така особистість не могла випорожнитися без канчука (опустимося до буденного рівня сучасної психіатрії)?

1 а

Давно забута та повага, яку мисливець має відчувати до здобичі. Здобич або скоряється ловцеві, або ні; але чи поводиться з ним непоштиво? Головне правило їхніх взаємин давно відмерло; скажімо так: непоштива здобич у такій ситуації, далебі, вважає себе ловцем, а не здобиччю. Отже, ці взаємини звелися до перелицювання? Не думаю. Як на мене, вони узагалі щезли. Залишилося дві істоти, які нічого не уявляють, окрім як: накинутися одна на одну й завдати поразки.

Ці стосунки "здобичі-ловця" здавна стали однією з постійних — чи то прихованих, чи то очевидних — тем у казках. Я часто замислювався над тим, як той, хто завжди жив, маючи себе за ловця, зненацька помічав, що залишився без здобичі, зрештою, давно й перестав бути тим ловцем.

2 с

Наскільки впливало це побиття канчуком на його музику — того вже не можу знати. Далебі, цікаво, як цей чоловік, що витерпів стільки страждань і не наситився ними, тож тримав слугу, аби завдавати самому собі болю (він же тримав і слугу, щоб умертвити себе…), писав музику до коротеньких, легких, динамічних текстів. Як поважав право кожного звука на рівність та остерігався, щоб у гармонії вони не набрали тих обертів, тієї синтезованої форми, котра обмежить їхню свободу. Цікаво, як нехтував усім, що не містило "руху вперед" — "постійного руху" — так, ніби не озирався назад, не волів згадувати минулого.

1 а

Одна з закоренілих форм східної оповіді (манера письма затиснена в строгі рамки) спровокувала мене на роздуми. Там теж є рух… Утім, здебільшого — і повернення. І навіть у безповоротному становищі читача принаджує цікавість, любов до форми. Важко не звернути увагу й на те, як ті, хто кидається вперед, удаючи, що повертається назад, рухають справу ще далі. Проте форма цієї оповіді ніби спрямована далеко вглиб рамок. Веде читача до її ядра, "кісточки". Хоч і несмачної, хоч і неїстівної, але тієї "кісточки", яка може показати дорогу до дальшого дерева, до якої можна дістатися, тільки з’ївши всю м’якоть фрукта… Ці рамки бодай частково рятують письмо від лінійності.

2 с

Цікаво, чи в душі Джезуальдо, у його біографії, бува, не знайшлося місця таємному коханню, а то й кільком? Чи не боліла йому душа й через неповагу до кохання?

3 b

У відповідь обмежуся цитатою, яка колись трапилася: "Моі seul, je sais се que j’aurais pu faire… Pour les autres, je ne suis tout au plus qu’un peut-etre."[26] Чи не це наштовхує нас на думку, яке марне й безплідне всяке жадання встановити рівність між ловцем і здобиччю, спостерігачем і об’єктом спостереження, тим, хто кохає, і тим, кого кохають? Попри те, що ми прагнемо рівності, у реальному житті, напевне, може запанувати лише взаємна нерівність…

1 а

Ми наче нітрохи не дивуємося своєму існуванню в цьому світі, тому, як це існування триває. Казки — результат мого спантеличення, усупереч такому спокою. Мури зводяться завше: між здоровими та недужими, між винними й невинними, між меншістю й більшістю. Мури завжди зводять "вони"; так ми