Читати книгу - "Сад спочилих котів"

2 а

Коли ж запанувала рівність на ступені поваги між вихователем та зеленооким котом? Коли вони досягли — завдяки коханню — славної міцності в дружбі?

Отак у цьому місці я відчув потребу натякнути на ту дуже давню казку. Дошукуватися гармонії, яка стала б мірою досконалості, серед елементів людських творінь — із давніх-давен справа сумна, однак я відчуваю в тій казці інший смуток, який випереджає попередній: смуток од потреби в описі, від спонуки відчути надію, як нерівність між творцем і його творінням рано чи пізно буде подолано… Хай як, а скульптура в казці, навіть якщо вона подобається її творцеві та полонила його душу, однак, залишається творінням, власністю майстра. Коли гончар жадає, щоб скульптура ожила й заговорила, навіть коли бачить, що це бажання збувається, він все одно залишається її господарем. Але що далі?… Скульптури, яка хутко перестала відповідати описові, більше немає. Між творінням і творцем, либонь, запанувала рівність — принаймні її видно зовні. Та як же важко більшості з нас дізнаватися, що річ, яку називаємо щастям, не повинна прирівнюватися до відчуття насолоди від того, що стаємо гнобителями або пригнобленими!

Хоча навіть тоді, коли ми досягаємо такої рівності, довкола нас, у непорушній замисленості чутно якесь ворушіння, якусь переміну…

4

Страх — це той наш бруд, який ми найбільше ладні маскувати, це той наш запах, який ми найдужче прагнемо приховати.

1 а

Звичним трибом

(насправді ми навіть не можемо сказати, що звикли до кількох рухів, які повторюємо щодня, тож це "звичним трибом" не має жодного іншого підґрунтя, окрім того, що наше життя начебто полегшує думка про те, як у ньому повториться цілий ряд основних подій)

звичним трибом плине життя

(не варто забувати, що ми більш, ніж потрібно, покладаємося на уявлення про те, як життя плине то вгору, то вниз)

отож, звичним трибом плине життя, посеред якого у місці, де рветься цей триб, ця матерія звичності, завжди й народжуються казки.

Поки ті, хто забули, для чого використовують знання, ті, що мають неміч за силу, ті, чиє кохання зачерствіло, рвуть цю матерію, тканину, страх непохитно стоїть пообіч зведених нами мурів.

1977

13

Ми можемо зрозуміти один одного, проте пояснити кожен може тільки себе.[27]

Ніхто замість мертвого автора не напише спогадів про мандрівку. Та я пообіцяв, що сам, поділившись із ним власними споминами, напишу те все, що він уже ніколи не передасть, нікому не зможе розповісти.

Я вирішив, що не зможу належно оживити, відтворити в тій формі, яка відповідає внутрішній реальності

його самого або ж наші узи,

якщо просто напишу:

"ми познайомилися багато місяців тому,

два дні тому розійшлися, аби зустрітись у тому місті, та оскільки наша дружба здолала не одне випробування, вирішили зіграти за різні команди в цю сміховинну й горезвісну традиційну гру, якій бозна скільки сотень років, наполовину видобуту з минулого та обтрушену від пилюки, а наполовину вигадану.

Захотівши щось описати, ми соромимося заговорити. А наважившись заговорити, зауважуємо, як наші думки, почуття

разом із соромом

прибирають незбагненної, незнайомої подоби.

Ми хочемо зрозуміти один одного, не зронивши й пари з уст, очікуємо розуміння один від одного в глибині нашої тиші.

Наскільки вдалося мені поглянути на все, що знаю, його очима? Наскільки вдалося передати на письмі реальність або ж те, за що її маємо, його словом, його стилем?

Високий на зріст, русявий був він. Правда в тому, що я — історик. То пишучи перед широким вікном угорі з виглядом на те степове місто, то засинаючи в ліжку, що було зліва від мене, то гортаючи книжку в зручному кріслі, котре стояло спинкою до вікна між столом та ліжком, я впорядкував майже все, що залишилося позаду.

Осінь, котра скінчилася там разом із ним, тут досі не відшуміла; так буцім до зими ще — безліч часу. Проте крицеве море не сходить в мене з-перед очей.

Якби ж я кинувся на того розлюченого чолов'ягу, що напав на нього, звинувачуючи в поразці міської команди, тільки-но ми переступили поріг саду — він би тоді не загинув, не потрапив би під ту машину; не скінчився б і я.

На міському кладовищі, поки його засипали землею, я, дивлячись з невисокого муру на крицеве море, запитував сам себе: "Хто з нас я? Кого з нас ховають?" Відповіді на це запитання досі не маю.

Він випустив дух у мене на руках. Який тепер сенс жити після нього?

1972[28]

Примітки

1

Т. С. Халман, "Вухо душі", с. 13, "Кінець казки". (Прим. автора. Тут і далі у примітках збережено стиль автора. Твори вказано без назв видавництв та року видання.)

2

М. Пруст, "Ув’язнена".

"Між вашими руками ті створіння — це створіння втечі". (Прим. автора).

3

М. Д. Андай, "Над мандрівним морем", "Клітоцибе". (Прим. автора).

4

Кюлах (тур.) — давній головний убір конічної форми (Прим. перекладача).

5

Татли (тур.) — печений кондитерський виріб із муки та цукру. (Прим. перекладача).

6

Дивовижно, чи не так? (англ.) (Прим. перекладача).

7

Аксарай — один із районів кварталу Фатіх у Стамбулі. (Прим. перекладача).

8

Абдал — мандрівний дервіш (тур.); дервіші — середньовічні ісламські містики-суфії. (Прим. перекладача).

9

Ф. Каяджан — з листів. (Прим. автора).

10

Наме (тур., перс.) — у східній літературі — книга, епос, епічний твір, багатий описами, тощо. (Прим. перекладача).

11

Дріє Ля Рошель (1893–1945) — один із найвідоміших французьких письменників періоду двадцятих-тридцятих років минулого століття; наклав на себе руки після звинувачення в співпраці з нацизмом.

12

Вергілій, "Енеїда", L. VI.

"легкий перехід до Аверна, Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита, Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний — Це уже труд, це справа велика". (Прим. автора. Переклад М. Білика)

13

Міндер (тур.) — подушка для сидіння. (Прим. перекладача).

14

Конджаку — Моногатарі шу (антологія японських оповідок XII сторіччя), XXVII, 22: "Мисливська мати". (Прим. автора).

15

Ентарі (тур., араб.) — тут: довге вбрання,