Читати книгу - "Джеррі-Островик"

Людина із здоровим шлунком і міцна на голову може стерпіти багато несвідомої, ненавмисної жорстокості й мук, завданих зопалу чи здуру. Я маю такий шлунок і таку голову. А проте мені світ наморочиться і верне з душі від тієї спокійної, свідомої, умисної жорстокості й мордування, що ховаються за дев'яносто дев'ятьма із ста циркових номерів з дресированими тваринами. Жорстокість як мистецтво цвіте буйним цвітом серед дресирувальників.

Маючи здоровий шлунок і міцну голову, давно призвичаєний до знегод, жорстокості й брутальності, я, вже дорослий, помітив, що несвідомо намагаюсь уникати тяжких почуттів, які викликають у мене номери з дресированими тваринами: зразу встаю й виходжу, коли оголосять такий номер. Кажучи «несвідомо», я маю на увазі, що мені не спадало на думку, який це добрий спосіб завдати нищівного удару цьому «мистецтву». Я просто оберігав себе від прикрих вражень.

Але останніми роками я краще зрозумів людську натуру і гадаю, що жодна нормальна, душевно здорова людина не схотіла б дивитись на такі вистави, якби знала, яка жахлива жорстокість таїться за ними й уможливлює їх. І тому я зважусь висловити три такі побажання:

По-перше, нехай усі люди пересвідчаться, що тільки постійною жорстокістю можна примусити тварин виступати перед публікою, яка оплачує ті вистави. По-друге, я пропоную всім людям, чоловікам і жінкам, хлопцям і дівчатам, ознайомившися з суттю дресирувального «мистецтва», вступити до місцевих і всеамериканських товариств захисту тварин.

Перед третім побажанням я б хотів дещо пояснити. Як сотні тисяч людей, і я працював у інших царинах громадської діяльності, намагався згуртувати людську масу на боротьбу проти власного горя й злиднів. І знаю, як тяжко переконати людей організовано виступити навіть на свій захист, а не те що в обороні безсловесних тварин.

Майже кожен з нас ужахнеться, дізнавшись, на яку страшну й неминучу жорстокість спирається робота дресирувальника. Але й один з тисячі не пристане до жодної організації, щоб словом, ділом чи грошовим внеском боротися з тією злочинною жорстокістю. Така вже слабкість людської природи. Доводиться визнати її, як ми визнаємо тепло й холод, світло й темряву, одвічну силу земного тяжіння.

І все ж таки для нас, для дев'ятисот дев'яноста дев'ятьох із тисячі, попри всю нашу слабкість, є один дуже легкий спосіб виступити проти жорстокості, до якої вдаються декотрі з нас, щоб розважати решту дресированими тваринами — нашими, по суті, меншими братами на цьому світі. Це зовсім легко. Не треба думати про внески, про вибори правління. Ні про що не треба думати, поки в цирку чи театрі, де ми сидимо, не оголосять номера з дресированими тваринами. А тоді відразу, показуючи свій осуд, підвестись, вийти з зали на свіже повітря й вернутись, аж коли номер скінчиться. І цього буде досить, щоб виступи дресирувальників познімали з репертуару скрізь. Покажімо адміністрації розважальних закладів, що ці номери непопулярні, і їх ураз перестануть демонструвати.

Джек Лондон

Глен-Елен, округа Сонома, Каліфорнія.

8 грудня 1915 р.

РОЗДІЛ І

Майкл так і не відплив з Тулагі на вербівній шхуні «Ежені». Раз на п'ять тижнів до Тулагі заходив пароплав «Макамбо», прямуючи від Нової Гвінеї та Шортлендських островів до Австралії. І якраз того вечора, коли він уже смерком кинув якір на рейді, капітан Келлар забув Майкла на березі. Власне, в цьому ще не було нічого страшного, бо вже опівночі Келлар видирався стежкою на гору до комісарового дому, а вся команда шхуни обшукувала околицю й човнові повітки, та пошуки виявилися марні.

Річ-бо в тому, що годину перед тим, якраз коли «Макамбо» підіймав якір і капітан Келлар спускався трапом з лівого борту пароплава у свій човен, Майкл попав на пароплав крізь ілюмінатор правого борту. Попав лише тому, що був наївний і недосвідчений, що сподівався знайти на кораблі Джеррі — адже востаннє вони бачились на кораблі, — і ще тому, що знайшов собі приятеля.

Дег Доутрі, що служив на «Макамбо» стюардом, напевне не спокусився б Майклом і не вчинив би з ним так, якби не був заворожений своєю досить незвичайною славою. Мавши від природи життєрадісну, але нетверду вдачу й чудове здоров'я, він здобув собі славу тим, що за двадцять років ні разу не знехтував служби й ні разу не зрікся щоденної своєї норми, шести кварт пляшкового пива — навіть, як сам хвалився, на німецьких островах, де кожна пляшка містить десять гранів розчиненого хініну, щоб запобігти малярії.

Капітан «Макамбо» (а раніше — капітани «Морсбі», «Мейсени», «Сера Едварда Грейса» й ще багатьох пароплавів з усякими чудернацькими назвами, які давало своїм суднам пароплавство Бернса Філпа) часом гордо показував на нього пасажирам, як на унікума, ще не знаного в морських анналах. У такі хвилини Дег Доутрі, пораючись на палубі, хоча вдавав, ніби й не чує нічого, однак позирав нишком на місток, звідки розглядали його капітан та пасажири, і пишався собою, бо знав, що капітан каже: «Гляньте! Ото Дег Доутрі, чоловік-цистерна. За двадцять років ні разу не був ні п'яний, ні тверезий, і не було такого дня, щоб він не випив шести кварт пива. На нього дивлячись, і не повіриш, але запевняю вас, що це правда. Я сам цього не розумію і щиро захоплююсь. Працює весь час за трьох. Я один кухоль пива вип'ю, і то згага пече, їсти потім не можу. А він просто квітне від нього. Лишень подивіться!»

Доутрі, знаючи, що каже капітан, аж бундючився з гордості за своє молодецтво, й ще завзятіше хапався за роботу, і випивав такого дня сьому кварту на доказ дивовижного свого здоров'я. Химерну мав він славу, та хіба мало на світі химерних людей? Дег Доутрі, в усякому разі, вбачав у тій славі сенс життя.

А тому він ревно, з усієї сили підтримував свою «шести-квартову» репутацію. Задля цього він у вільні від служби часини робив на продаж черепахові гребінці та інші оздоби, а при нагоді не гребував украсти чужого собаку. Хтось же мусив платити за щоденні шість кварт, з яких за місяць набігала таки чимала сума; а що платити мав сам Доутрі, то він, коли спіткав Майкла, і вирішив