Читати книгу - "На запах м’яса"

Довезла Майку до Капулетців, продала їй морозива і шоколаду, повернулася додому. Настрій – наче за день храм божий власноруч збудувала.

– Нещастя те бачила, – сказала Петрові. – Що тепер у нашій хаті на Лупиному хуторі живе.

– І що? – насторожився Реп’ях.

– Та що! Думаю, не всі гроші ти мені за хату віддав, – ляпнула Тома й сама здивувалася дивному ланцюжку власних думок.

– То шукай! Може, знайдеш щось, – буркнув чоловік. – Ти за фарбу для «Волги» питала?

– Є в них синя… Яскрава така… Зразок дали. – Тома дістала із сумки пофарбовану залізну пластинку, поклала на стіл. – Гарний колір. Скажи?

Реп’ях підніс пластинку ближче до очей, роздивлявся зачудовано: гарно… Навіть краще, ніж темно-синій. Глибокий і ясний синій. Іншого не треба. І жінки йому іншої не треба. І хата в нього міцна. І донька – красуня, розумниця. І ще на «Волзі» кататимуться.

– Ох, люблю я тебе, Томо, – усміхнувся, як дурний.

Тома з подивом брови вигнула.

– Город не переорав?…

Толя Горох за тиждень встиг і город свій переорати, і на ремонті сусідського даху підзаробити, і в хаті трохи прибрати. Напивався три вечори поспіль, а сьомого березня згадав: завтра ж – Восьме березня. Може, Маньці чогось купити?…

За порадою пішов до Реп’яхової Томи.

– Що дівчині на восьме березня краще подарувати? – буркнув.

– А дівчина яка? Крута?

– Городська… – сказав Толя.

Тома повеселішала – врешті здихається подарункового набору, що вона його на Троєщинському базарі півроку тому здуру купила за двісті гривень, сподівалася продати за триста, а то й чотириста, бо продавчиня клялася – чиста Франція!

– Де городську надибав? У Києві чи Чернігові? – спитала привітно.

– Вам не однаково?

– Ну, що ти за босота сільська?… – співчутливо відказала Тома. – Що тобі незрозуміло, Только?! Як столична штучка, так їй фірму купуй, а як із Чернігова, то Франція для неї задорого. А в мене тільки фірма! Ось! Нюхай!

Тома оперативно дістала з дальньої полиці картонну коробку зі щасливою, мов із конопель, білявкою на кришці. Розчинила обережно, вийняла з коробки скляний флакон із парфумами, бризнула Гороху на зап’ясток.

– Нє, ти нюхай! А тут ще – дивись! – дезодорант, мило, пінка для душу й металевий шкребок для п’ят. Собі б залишила… – додала останній аргумент.

– Ну… І скільки? – Толя понюхав зап’ясток, знизав плечима.

– П’ятсот! – швидко проторохтіла Тома. – Тільки для тебе… За шістсот продавала.

– Ну, давайте… – погодився наївний Горох.

Тома на радощах файно упакувала «чисту Францію» у сріблястий целофан, заклеїла скотчем. Хотіла було пляшку горілки Гороху подарувати, та передумала: і без неї зіп’ється. Бач… Дівчину врешті знайшов. Певно, таке ж непутяще.

– Квіти не забудь купити! – подарувала безплатну пораду.

Наступного дня зі світанком Толя Горох почистив зуби двічі, поголився файно, вдяг чисту футболку й шкарпетки, запхав у куртку подарунок. Хотілося прийти рано. Щоби Маня ще спала…

– Типу сюрприз… – пробурмотів.

Вийшов із хати, та не вулицею до потічка на Лупин хутір – городами попхався, бо чогось застидався. Ще зустріне когось…

Майка спала. У хаті тепло. Значить, топила. У каструлі на столі узвар із сухофруктів, що їх Горох Майці мішок припхав. Печиво… Ну, хоч так… На мотузці над піччю одяг якийсь сушиться: футболки, джинси. Де вона їх надибала?

Підкинув у грубку, дістав упакований подарунок: мостив-мостив його на столі – і так, і сяк… Врешті знову сховав за пазуху, сів на лаву навпроти тапчана, уважно зиркнув на дівчину й злякався. Тільки тиждень не бачилися, а вона щось… схудла ще більше, бліда така… Ніс загострився, щоки ввалилися. Не їсть же! І як їй те пояснити?!

Побачив під тапчаном прозорий целофановий пакет із ліками. Потягся було до нього, та Майка розплющила очі, побачила кульгавого, усміхнулася, простягнула до нього руки…

– Тиждень уже минув? – спитала, наче ніколи днів не рахувала.

Толя хотів був полізти за пазуху, та потягся до штанів.

– Щось я… скучив… – Скидав джинси, бурмотів знічено, бентежився: може, не треба? Лежить – під ковдрою її не видно.

– Я більше скучила… – прошепотіла Майка.

Горох зім’яв зопалу коробку з «чистою Францією» у куртці, кинув на підлогу. Вмостився поряд із Майкою на тапчані й не поклав важку долоню на маленькі груди, як зазвичай, – обійняв, притис до себе тендітне тіло, завмер на мить і раптом поцілував у вуста так гаряче й ніжно, що Майка застогнала, обхопила руками хлопцеву шию, увіп’ялася нігтями в Горохову спину.

– Щось мені теє… погано без тебе, – сказав Горох.

– А мені без тебе взагалі смерть, – прошепотіла Майка.

Гарний день стався. Кохалися до нестями, пили узвар, Толя наварив картоплі, змусив Майку їсти з квашеною капустою.

– Мань, ти вже на себе не схожа. Давай уже… Їж чи що…

– Як це – на себе не схожа? А на кого? – Майка давилася картоплею, дістала пігулку з пакета, проковтнула.

– На примару. Кидай уже цю хімію глушити. Молока тобі завтра принесу.

– Ага… Давай. Лиши його в глечику на ґанку. Щоби я вийшла зранку – а на порозі молоко…

– Та добре… – кивнув. – Бачив – город трохи розчистила.

– Санджив допоміг. Посаджу всього-всього… Толю! Я цілий тиждень на хуторі сама була.

– А де інші ділися?

– Роз’їхалися у справах. Страшно… У Санджива ночувала кілька днів.

– Чому? У нього не страшно?

– У нього чудовисько живе…

– Кіт отой? Хаус?

– Охороняв мене. А вчора Уляна приїхала. І Троянов. Уляна мені печива «Зоологічного» привезла…

– Я теж… Ну… – Кульгавий поліз до куртки, дістав коробку у блискучій сріблястій обгортці. – З Міжнародним жіночим днем, Манюню…

Майка нюхала різкі, вонючі парфуми, роздивлялася мило, дезодорант…

– Подобається? – спитав кульгавий.

Майка глянула хлопцеві в очі.

– Подобається, – прошепотіла тоскно. Схаменулася, притулилася до нього. – Ходімо город оглядати?

І що на нього дивитися? Толя чухав потилицю, оцінював розміри пахоти: без мотоплуга фіг обійдешся. Доведеться в Реп’яха просити.

Майка й тут із примхами – ішла зеленою холодною травою.

– Давай помідорів насадимо! Динь і персиків. Ромашок! І червоних квітів якихось…

– Нащо город псувати? Біля хати квіти сади. Сараї розібрала – місця досхочу. Розчистити, звісно, доведеться, але… – не встиг договорити. Перечепився через якусь залізяку, що вона із землі стирчала, завалився незграбно, схопився за ліву ногу.

– Толю, що? – Майка присіла біля хлопця. – Покажи! Де?

Задрала штанину й оніміла. Ніколи до цієї миті зблизька не бачила понівечену Толину ногу. Не роздивлялася – ну, кульгавий! Що з того? На відстані півметра