Читати книгу - "Несподівана вакансія"

— Ну, добре. — Він був збентежений і налаштований якнайшвидше відкараскатися від неї. — Добре. Через чотири роки, коли Ліббі виповниться вісімнадцять, ми знову про це поговоримо. Але я не розумію, як цьому може зашкодити те, що я стану членом ради.

— Ну, не досить того, що решту нашого природнього життя мені доведеться вислуховувати твоє з батьками триндіння про Поля…

— Природнього життя? — вишкірився він. — На відміну від?..

— Пішов ти! — гаркнула вона. — Не будь таким клятим розумником, це може справити враження хіба що на твою матір…

— Ну, але чесно, я й далі не бачу, в чому проблема…

— Проблема, — зарепетувала вона, — в тому, що це стосується нашого майбутнього, Майлзе. Нашого майбутнього. І я не хочу, чорт забирай, говорити про це через чотири роки, я хочу говорити зараз!

— Я думаю, що тобі треба щось перекусити, — відповів на це Майлз і встав з крісла. — Ти забагато випила.

— Іди ти в сраку, Майлзе!

— Вибач, але якщо ти починаєш лаятись…

Він відвернувся й вийшов з кімнати. Вона ледве стримала бажання пожбурити йому вслід свій келих.

Рада: якщо він туди потрапить, то вже ніколи звідти не піде. Він ніколи не відмовиться від цього місця, від цієї нагоди стати у Пегфорді великим цабе, як і Говард. Він заново присвячував себе Пеґфорду, знову присягався у вірності містечку, де він народився, вибирав майбутнє, цілком відмінне від того, яке обіцяв своїй збентеженій молодій нареченій, коли та ридала в нього на ліжку.

Коли вони востаннє говорили про навколосвітню подорож? Мабуть, багато-багато років тому, але сьогодні Саманта вирішила, що вона, як на те пішло, ніколи від цього не відмовлялася. Так, вона завжди сподівалася, що одного чудового дня вони спакують свої речі й заберуться звідси в пошуках тепла й свободи кудись на інший бік земної кулі, де не буде Пеґфорда, Шерлі, крамнички «Моллісон і Лоу», дощу, дріб’язковості й одноманітності. Хай навіть вона не побивалася саме за Сингапуром чи Австралією, де білі піски, але краще вже бути там, навіть зі своїми масивними стегнами і целюлітом, аніж нидіти в цій пеґфордській пастці і спостерігати, як Майлз повільно, але неухильно перетворюється на Говарда.

Вона знову впала на диван, намацала дистанційку і ще раз увімкнула Ліббін DVD. Група в чорно-білому вбранні тепер неквапливо йшла довгим порожнім пляжем і співала. Сорочка широкоплечого хлопця була розстібнута й розвівалася на вітрі. Зваблива смужка волосся вела від його пупця до джинсів, зникаючи під ними.

V

Елісон Дженкінс, журналістка газети «Ярвіл і околиця», ледве докопалася, в кого з численних ярвілських Відонів жила Кристал. Це було нелегко: ніхто не був зареєстрований за цією адресою як виборець, як і не було тут зафіксовано жодного номера стаціонарного телефону. Елісон особисто прийшла в неділю на Фолей Роуд, але Кристал не було вдома, а підозріла й вороже налаштована Террі відмовилася сказати, коли та повернеться, чи бодай підтвердити, що вона тут мешкає.

Кристал прийшла додому десь через двадцять хвилин після того, як журналістка від’їхала в своїй машині, і вкотре погиркалася з матір’ю.

— Чому ти не сказала їй зачекати? Вона мала взяти в мене інтерв’ю про Поля й таке інше!

— В тебе інтерв’ю? Не тринди. Хто ти, курва, така?

Вони вилили одна на одну купу бруду, і Кристал знову пішла — подалася до Ніккі, засунувши в кишеню спортивних штанів Терріну мобілку. Вона часто забирала цю мобілку. Багато сварок вибухало саме через те, що мати вимагала її віддати, а Кристал вдавала, що не має зеленого поняття, де вона поділася. Кристал мала слабку надію на те, що журналістка могла якось довідатися про цей номер і подзвонити їй напряму.

Вона сиділа в переповненій гамірній кав’ярні в торгівельному центрі, розповідаючи Ніккі й Ліан про журналістку, коли задзвонила мобілка.

— Хто це? Ви, типу, журналістка?

—… ’е ти…’еррі?

— Це Кристал. Хто це?

— …я… ’тра… ’єї… ’ами.

— Хто? — ще голосніше перепитала Кристал. Затуливши пальцем те вухо, до якого не була притиснута мобілка, вона пробралася поміж щільно заповнених людьми столів до спокійнішого місця.

— Деніел, — пролунав голосно й чітко у слухавці жіночий голос. — Я сестра твоєї мами.

— А, ясно, — розчаровано буркнула Кристал.

«Довбана чванлива сучка», — казала завжди Террі, коли в розмові згадувалося ім’я Деніел. Кристал навіть не була певна, чи бачила колись ту Деніел.

— Хочу сказати про твою прабабусю.

— Про кого?

— Про бабу Кет, — нетерпляче пояснила Деніел.

Кристал вийшла на балкон, з якого було видно зовнішнє подвір’я торгівельного центру. Сигнал тут був сильніший.

— А шо з нею сталося? — спитала Кристал. Вона відчула, як у її нутрі все перекрутилось, так, як це бувало, коли малим дівчиськом вона крутила сальто, відштовхуючись від перил, подібних до тих, що були зараз перед нею. Унизу під нею, на відстані шести метрів, метушилися люди з пластиковими торбинками, візочками і вередливими дітьми.

— Вона в південно-західній лікарні. Уже цілий тиждень. У неї був інсульт.

— Вона вже там цілий тиждень? — перепитала Кристал. — Ніхто нам не сказав.

— Ну, вона ще практично не говорить, але двічі назвала твоє ім’я.

— Моє? — перепитала Кристал, міцно стискаючи мобілку.

— Угу. Думаю, що вона хоче тебе бачити. Це все серйозно. Там кажуть, що вона може й не вижити.

— У якій вона палаті? — запитала Кристал, голова якої загула.

— У дванадцятій. Інтенсивна терапія. Відвідувати можна з дванадцятої до четвертої і з шостої до восьмої. Все ясно?

— А це?..

— Я мушу йти. Хотіла просто повідомити тобі, якщо захочеш її побачити. Бувай.

У слухавці почулися гудки. Кристал опустила мобілку й подивилася на дисплей. Кілька разів натисла пальцем кнопку, аж поки не побачила слово «заблоковано». Тітка приховала свій номер.

Кристал пішла назад до Ніккі й Ліан. Вони одразу побачили, що сталося щось кепське.

— Поїдь до неї, — сказала Ніккі, звіряючи час на своїй мобілці. — Встигнеш туди до другої. Сідай на автобус.

— Ага, — невиразно озвалася Кристал.

Вона подумала, чи не варто забігти по маму, щоб вона й Роббі теж відвідали бабу Кет, але рік тому вони страшенно розсварилися і відтоді не спілкувалися між собою. Кристал