Читати книгу - "Доба. Сповідь молодого «бандерівця»"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Так, слухаю вас, Ігорю Юрійовичу, — схлипуючи, слухала Надійка настанови художнього керівника, — добре, я вас зрозуміла. Добре!
— А тепер підіть і попередьте свого Кучера, щоб забирався додому! — переможно піднявши палець і дивлячись на всі боки, вигукнув Сергій Петрович, а потім, гиготнувши, несподівано для всіх голосно заспівав: «Ето єсть наш послі-і-і-ідній і ріши-и-и-итєльний бой…».
Отак, у супроводі Олексія, медсестри та «Інтернаціоналу» його повели до гримерки, а Надійка, залишившись у кімнаті сама, вгамовуючи сльози, підійшла до вікна.
На вулиці Пушкінській у світлі неонових ліхтарів бігли полохливі перехожі, ворона чорною плямою так і сиділа у гіллі каштану, і темне небо нависало над Києвом вогкою мрякою листопадового вечора. І так їй стало жаль себе — некрасиву, сором'язливу, перелякану дівчину, яка у свої двадцять вісім років ще не пізнала радості справжнього кохання, і якій пару хвилин тому художній керівник пригрозив звільненням, що захотілося вмерти, аби бути поближче до мами, якої не стало два роки тому. Надійці так не вистачало теплих маминих долонь і погляду її ясних сірих очей. І в порожній холодній борщагівській хрущовці окрім кішки на неї ніхто не чекав. Витявши з пачки цигарку, Надійка спробувала закурити, але з горла її викотився схлип і раптом сльози хлинули з очей рікою. «Клоака, клоака…» — впавши у крісло, щоразу повторювала вона справедливі слова Олексія. А чорна ворона, зазираючи з вулиці своїм чорним масним оком до кімнат, бачила як дівоче тендітне тіло здригається у старому продавленому кріслі, б'ючись у рвучких конвульсіях ридання. Каркнула тричі, знялася з гілки й полетіла геть доповідати вищим силам про неподобства, що чиняться на цій землі. А може, то зовсім була не ворона, а мамина душа.
Глава четверта
І ОДИН У ПОЛІ — ВОЇН!
Остаточно Сергій Петрович отямився тільки у гримерній. Гримерка на цей раз виявилася порожньою, бо Кучер з молодим кудись зникли, залишивши коробку з нардами на столі. Шал перемоги потроху спадав, залишаючи місце тривожній слабкості. Паморочилося в голові й уривалося дихання. Але він виграв цей раунд і нахабну молодість було присоромлено! Поклавши старого на диван, Олексій майже відразу побіг в режуправління втішати Надійку, а медсестра Ганна Давидівна почала свої чаклування.
— Важко, важко в грудях важко… і в голові паморочиться, — стогнав народний артист.
— Нічого, дорогенький, зараз тиск поміряємо, укольчик, якщо треба, зробимо…
Ганна Давидівна була пишною жінкою постклімактичного віку, від якої завжди пахло парфумами «Червона Москва», змішаними з ароматом смаженої риби. Вбрана у білий халат і старі туфлі на високих підборах, гордо ходила вона театром зі своєю «високою зачіскою» фарбованою рудою хною, в яку була вколота картата стрічка, і згорда споглядала на артистів, бо в юності теж хотіла бути артисткою. На молодих акторів вона дивилася із презирством, відшукуючи дефекти в їхній зовнішності, до акторів середнього віку ставилася індиферентно, бо вважала їх своїми конкурентами, а от старше покоління любила без тями, бо в молодості ходила на всі вистави за їхньої участі. Вона «підгодовувала» стариків вітамінками і аскорбіновою кислотою, для них у неї завжди була напоготові валеріанка чи валідол, під пахвою завжди тримала чохольчик, в якому лежав тонометр і необхідний «пожежний набір» ампул та шприців на випадок, коли трапиться щось більш серйозне ніж приступ тахікардії чи тимчасовий серцевий спазм. Здається, зараз був саме такий випадок…
— Двісті на сто шістдесят, Сергію Петровичу, — із тривогою проказала Ганна Давидівна, — треба викликати швидку, і ніякої вистави!
— Ніякої швидкої! — замотав головою Сергій Петрович. — Робіть укол, Ганно Давидівно! Я краще здохну, але мушу сьогодні вийти на сцену!
— Ну, як знаєте… — знизала плечима медсестра й почала порпатись у своєму чохольчику… — Ой, здається, забула покласти в аптечку «магнезію»… Давайте я вам дам зараз таблеточку «клофеліну», а сама тим часом збігаю в медпункт… Добре?
Ганна Давидівна швиденько набрала у маленький пластиковий стаканчик водички з-під крану, дала Сергію Петровичу таблетку, проконтролювала, щоб він її гарненько запив і, приговорюючи: «Ви трохи полежте, а я зараз», вискочила у коридор, де майже обличчям в обличчя зіштовхнулася з Миколою Кучером.
— О, Миколо, це добре, що ви прийшли, — заторохтіла до нього, — там у гримерці Протасову погано, так ви за ним догляньте, а я на хвилинку в медпункт і назад. Добре?
— Добре, — без настрою озвався Кучер, який за цей час уже встиг побувати і у вахтерки, і в режуправлінні, а тому був у курсі останніх подій і знав, що худрук погодився, щоб саме Протасов грав сьогодні роль сера Арчибальда.
Йому від того було ані жарко, ані холодно, бо він розумів, що життя Протасова у театрі добігає кінця, але йому якось неприємно дали зрозуміти, що останній гвіздок в гріб «старого покидька» ще не забито… Проте доля давала йому такий шанс, і він вирішив ним скористатися.
— Ну що, старий козел, помираєш? — саме з такими словами зайшов він до гримерки, де на дивані повільно помирав старий артист. Чорна ненависть до цієї зморшкуватої, напівмуміфікованої істоти, що символізувала для Миколи всі змарновані ним роки ворожого й непримиренного співіснування в театрі, наповнювала всю його душу й переливалася через край. — Щоб ти здох! Щоб тебе чорти забрали, старе стерво!
Протасов прямим безмитним поглядом дивився на розмитий силует Кучера.
— Давай, давай, подихай скоріше! Васька Михайленко вже на тебе чекає не дочекається, щоб чортам тебе віддати, гнида ти радянська…
— Ти бач, щеня, зубки свої гнилі показало… — ледь ворушачи губами стиха проказав Протасов, але Микола розчув ці слова.
— Та пішов ти!
— Я то ось піду, а ти, дружок, як був лайном, так лайном і залишишся. Просрав ти своє життя, Миколайчику. Ой просрав…
— Так через тебе, гнидо, і просрав…
— Бо я таких чмарів, як ти, сирими поїдав, — шипів народний артист, — і ніхто з вас зі мною в чесному бою не хотів зустрітися.
— У чесному бою це на партзборах чи у міністерському кабінеті? — з викликом озвався Кучер.
— А хоч би де! Трусилися всі по гримерках та горілку жрали… В той час я жив і ролі грав, і жінок кохав, а ти у жопі стирчав… Хіба не так?
— Заткнися, старий хрін!
— А коли мені кінець світить, то тільки тут сміливими стали шакали підлі. Ну, то нічого, твій кінець теж не за горами… Ти подивися на себе — морда спита, щока труситься, рот навскоси… Здохнеш ти, Миколо, скоро, дуже скоро… Від раку здохнеш, бо лайна в тобі багато.
— Заткнися, старий поце, бо зараз придушу!!! —
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Доба. Сповідь молодого «бандерівця»», після закриття браузера.