Читати книгу - "Мед з дікалоном"

У конторі було тепло, в печі тріщали дрова.

— Доброго дня,— промовив Петрик.

— Як справи, козаче? — запитав дядько Миша і, як завжди, не слухаючи відповіді, пішов ставити чайник.

Петрик крізь вікно зауважив, що надворі щось відбувалося. Через ворота бігли озброєні люди у військовому. Та вони були якісь дивні, не схожі на тих, із вантажівок. Рипнули двері, повернувся дядько Миша з паруючим чайником.

— Стояти, руки вгору,— увірвався до кімнати чоловік з автоматом.

— На землю, малий,— крикнув дядько Миша і потягся до кобури. В ту ж мить гримнула коротка черга. Його відкинуло аж до вікна, чайник, повний окропу, брязнув об підлогу. На зеленій гімнастьорці розплилися криваві плямами, і розмазуючи руками кров по стіні, дядько Миша мовчки, без стогону чи зойку, поволі сповз у паруючу калюжу окропу, що одразу зачервонілася його кров'ю.

— Господи, що ж ви наробили,— закричав Петрик,— йому ж боляче, його пече.

Він заходився, плачучи, відтягати важке тіло дядька Миші з гарячої калюжі.

— Хлопче, мені шкода, та він мертвий,— промовив той чоловік.

— Що за стрілянина, був же наказ,— запитав знайомий голос. Хоч очі застилала солона пелена сліз, та він упізнав... Дядько Павло...

— Друже чотовий, той міліціянт схопився за пістоля.

— Гаразд, збирайте людей.

Дядько Павло пригорнув Петрика.

— Петрику, синку... Мені шкода, що так сталося. Цей міліціонер був хорошим чоловіком?

— Так,— шморгаючи носом, відповів той.

— Петрику, зараз такі лихі часи. Тепер трапляється таке, що двоє хороших людей мусять стріляти один в одного. Вони не винні у цьому.

— А хто винен? — розмазуючи сльози по щоках, запитав Петрик.

Дядько Павло спохмурнів.

— Ті далеко. Ти колись сам зрозумієш. Ходімо.

Вони йшли темним коридором.

— Петрику, ти вже майже дорослий хлопець. Не признавайся до мене там, надворі. Ти цим убережеш не лише себе, а й маму з татом. Все, біжи...

У дворі юрмилися люди — втомлені, сірі, брудні. Поруч стрункими рядами вишикувалися вояки. Там стояв і дядько Павло — попереду строю, з офіцерською планшеткою на боці. Їх було багато — двісті чи триста чоловіків. Двоє вояків привели директора і поставили під цегляною стіною шахтарського магазинчика. Кремезний чоловік у сірому німецькому кітелі без погонів й у вишиванці, мабуть, старший, ледь кивнув, і ті двоє пересмикнули затвори гвинтівок.

Петрику стало страшно — невже вони вб'ють директора? Петрику було шкода його, хоч він не був добрим і через нього не раз плакала мама.

— Люди,— звернувся до юрби командир повстанців,— чи справедливо керує цей чоловік? Чи не кривдить вас?

Хвилина недоброго, тривожного мовчання зависла в повітрі. Й урешті десь позаду пролунав несміливий голос: «Справедливо». Далі гукнув іще хтось, далі ще.

— Гаразд, іди,— кинув командир директору.

Далі вояки знесли надвір бухгалтерські книги, облили бензином і запалили.

Потім збили замок із дверей магазину і швидко розібрали те, що їм було потрібне.

— Люди, розбирайте, це ваше,— знову звернувся до юрби командир.

Ніхто не рухнувся, усі мовчали. Всі знали — хто-небудь донесе.

— Ну, нехай і так,— спохмурнів командир.— Люди, ми вже не здатні вас захистити, ви стомилися від війни. Ми йдемо. Хто впізнав серед нас родичів чи друзів — прощайтеся. Не знаю, чи ви когось із нас іще побачите.

Юрба мовчала. Врешті пролунав розпачливий жіночий голос:

— Хлопці, та ж не крайте душу, йдіть уже з Богом...

Вони пішли — мовчки, похмуро. Йшли назавжди...

Директор хапав людей і обіймав їх.

— Дякую, дякую, простіть мене,— та від нього відмахувалися. Врешті хтось із робітників промовив: товаріщ дірєктор, та дзвоніть же до енкаведе, хлопці вже дві години як пішли.

Вже наприкінці робочого дня під конторою завищала гальмами «емка», із вантажівок вискакували солдати.

— Ей, товаріщ, еті бандєри гдє? — гукнув когось із робітників капітан-енкаведист.

— В п..., товаріщ,— відповів той і зле плюнув йому під ноги.

А Петрику ще довгі роки снилося, як вони повертаються: навесні, по квітучому білому рясту, назустріч ішов дядько Павло, той кремезний командир, іще якісь люди, обличчя яких застигли у пам'яті — усміхнені й щасливі. Серед них чомусь йшов і міліціонер дядько Миша.

За вікном бідно умебльованої квартири, горлаючи маршову пісню, гупали важкими чоботями чужинські солдати. Ревли нетутешньою потугою заморські вантажівки-студебекери, один по одному снували верткі штабні віліси, лунало вже забуте «мать-перемать» водіїв, що не могли розминутись у тісних міських вуличках.

Він якось наче заворожено дивився