Читати книгу - "Мед з дікалоном"

На порозі стояв усміхнений майор-енкаведист. Він безтурботно усміхався, хоч кобура з пістолетом була розстебнута.

— Слиш, парень, на постой не прімєш? — запитав він.

— Ні,— похмуро відказав Іван.

— А почему? У тєбя і так наліцо ізлішек жилплощаді,— оскалився широкою посмішкою енкаведист і несподівано тихо додав,— вам привіт від тітки.

Іван здивовано дивився на майора.

— Вам привіт від тітки,— ще раз повільно і чітко, по складах вимовляючи кожне слово, повторив він.

— Він тітки Марії? — запитав Іван.

— Ні, від тітки Гані,— відказав той.

— Проходьте, пане майор, доведеться мені вас прийняти,— голосно, для невидимих сусідів, відповів Іван.

— Товаріщ майор,— засміявся енкаведист,— пани тєпєрича кончілісь, парень.

Він без запрошення всівся на кривий стілець, дістав із наплічника залізну банку тушонки і заходився її відкривати армійським ножем.

— Отже, товаріщ майор, які звістки від Головного Проводу? — запитав Іван.

— А ти, парень, не торопісь, достань-ка по стакану,— ніяк не виходив із ролі «товаріщ майор».

Звабливо забулькотів із фляги армійський спирт, і вони мовчки випили.

— А ти, друже Молот, щось утратив кваліфікацію. Якби я був справжнім енкаведистом, то взяв би тебе, як дитину.

— Сумніваюся, друже,— Іван криво усміхнувся і дістав із кишені затиснуту в руці гранату без чеки. Повільно, як факір на цирковій виставі, вставив чеку назад. «Майор» закашлявся щойно випитим.

Іван поляскав його по спині.

— Ну, то що каже Головний Провід? — знову запитав він, коли до зв'язкового повернулася здатність говорити.

— Друже Молот, тобі наказують перейти до глибокого запілля. Ми будемо боротися, та зрозуміло, що цю боротьбу зараз нам не виграти. Вони прийшли надовго. Тому ми формуємо підпільну мережу, що діятиме в далекому майбутньому. Попри молодість, ти маєш значний досвід підготовки і виконання бойових акцій, чудово стріляєш з обох рук, добре володієш прийомами боротьби дзю-дзютсу. Я привіз нові надійні документи. Ти повинен легалізуватися — закінчити університет, вступити до їхньої партії, робити кар'єру, тільки зависоко не залітай — спечешся. Там уже надто пильно дивляться. Тож, друже Молот, чекай, доки не надійде наказ Проводу...

На лікарняному ліжку лежав старий чоловік. До його руки з вузлуватими венами тяглися трубки-змії крапельниці. Повільний і невблаганно рівномірний стукіт крапель наче відлічував час до чогось... На стільці біля хворого сидів кремезний молодик у тісному на його широкі плечі білому халаті. З-під розстебнутого піджака визирало руків'я пістолета.

— Товаришу полковник,— звернувся він до свого колеги, що розвалився на вільному ліжку, закинувши ноги на бильце.

— Що?

— А якщо дід відкинеться, тоді справа — висяк? Ми ж навіть не знаємо, хто він. Пальчики не проходять по нашій картотеці.

— Заткнись. Док казав, що він може все чути,— сердито відповів той.

Зайшов лікар, узяв на кілька секунд в'ялу нерухому руку старого, щоб поміряти пульс, і затим зробив ін'єкцію в крапельницю.

— Док, він прийде до тями? — запитав старший.

— Не знаю,— сухо відповів лікар.

Було спекотно. Перший секретар райкому закінчив промову і втомлено великим картатим носовиком витирав із лисини піт. Нарешті закінчилися всі ці офіційні промови, і через вуличні динаміки пустили «День Побєди». Святково вбраний люд зітхнув із полегшенням і прямував до виїзного буфета й пивних бочок. Скрізь гонилися невгамовні дітиська в піонерських галстуках, залишені напризволяще своїми учителями, і гучно лускали заздалегідь приготованими шпильками надувні різнобарвні кульки. Парад закінчився, за рогом на вантажівку скидали червоні транспаранти і портрети членів ЦК. Микола Степанович — професор місцевого педінституту — сидів на лавочці в парку з оберемком подарованих піонерами червоних перестояних тюльпанів і курив, заглибившись у свої думки.

— З Днем Перемоги вас,— перед ним стояв чолов'яга в цератовому кашкеті з одинокою медалькою на заношеному дешевому костюмі.

— І вас також,— байдуже відповів він, але за мить усвідомив, що знає цю людину. Він чекав на нього багато років...

— Вам привіт від тітки...

Вони сиділи в робочій їдальні й, не криючись, розливали фляжку горілки по гранчаках, закусуючи глевкими общєпітівськими котлетами. Та й хто б посмів у такий день зробити зауваження двом фронтовикам?

— Ви готові діяти, друже Молот?

— Так,— твердо відповів той.

— Це добре. Але Головний Провід вважає, що зараз розпочинати активну боротьбу не на часі. Ось тримайте,— він передав під столом складену вчетверо газету.— Це наша газета «Слово». А ви, друже Молот, чекайте вказівок. Ми обов'язково повернемось, наша війна не закінчена, наша перемога ще не настала...

О третій ночі в особливого пацієнта з сьомої палати зупинилося серце. Удари дефібрилятора, укол у серце повернули старого в сутінки коми...

Полковник після всього підійшов до лікаря.

—