Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

Сашко припхався мало не вдосвіта: тільки дев’ята! Навіть звична вставати рано трудівниця Ві-ку-ку ще не прокинулася після нічних розмов.

— То ідем чи ні? Автобус через півгодини!

Двома словами Віту ввели в курс діла, і юна дослідниця вмить приєдналась до пошуковців. Зібрали Вірку, Надьку й Любку і побігли на вокзал.

Сашкова мама на радощах не знала, куди дітей посадити. Вірка, Надя й Любка просто щасливі. Хазяйка, баба Ксеня — та, що її оце ж і доглядала мама, дибаючи по хаті туди-сюди з двома палицями, вмудрилась зробити так, що через десять хвилин стіл аж вгинався. Софія марно пробувала визначити, справді баба хворіє чи вдає. Зрештою, мабуть, справді, бо, по-перше, не всі ж такі, як дід Кваша, по-друге, не всіх же підозрювати, як бабу Валю!

А по-третє, її зараз найбільше цікавила Вікторівка. Часу не так уже й багато, сьогодні ж на Вишнопіль вертатись!

— Була там колись пані, Вікторія і звалась, атож! І палац колись був! Теперки там психлікарня, усередину не пускают! Але ви Праксю Яковенко спитайте, вона в нашому селі десять год замужом була, то я її трохи й знаю! Пракся вже хоч і ходе на чотирьох, такечки, як оце я, але, кажут, ще при пам’яті. Її баба в панів служила, то, може, що й розкаже!

— А ви самі теж, мо що знаєте? — доскіпувалась Віта.

— Де там! Я ж, як і оно мама Сашкова, — сама вишнопільська, то геть про Матвіївну мало що знаю, не те що про гинші села! Тако сошейкою, сошейкою — прамо у Вікторівну й попадете! — проводжаючи, викульгала аж за хвіртку баба Ксеня.

«Сошейка», мабуть, була колись обсаджена деревами: подекуди в хащах на обочинах дороги Софія, Сашко і Віта натрапляли очима на широченні пеньки на однаковій відстані один від одного. Нині дерев не було, але Софійка так пройнялась минувшиною, що уявляла, як панна в кареті милується краєвидами, повертаючись до маєтку.

На підході до села по обидва боки шляху похмуро стирчали руїни колгоспних ферм, і романтика щезла. Руйнування чи то панських палаців, чи вже надбання радянських часів — це таки нищення!

Але коли вступили в село, ностальгійний настрій повернувся.

— Дивіться, оно скульптура! — вгледіла попереду якусь архітектурну форму.

Якийсь ніби велетенський молоток і надщерблений півмісяць, оригінально!

— Серп і молот! — здивувалась Віта, наче знайомого стріла.

— Ти про що? — Сашко й Софійка.

— І в на’ колгоспі колись була! Символ СРСР! Прадід мій ще й постражда’ через неї!

— Через неї?

— Десь повторив сільську примовку «Серп і молот — смерть і голод». Хтось доніс куди тре’, і прадіда забра’ на десять років як ворога наро’!

Ось вам іще одна жертва режиму!

— Ви, діти, вже, мабуть, серпа й не бачили! — підпрягся до розмови чоловік, що поряд волік порожню тачку. Нахилився до неї, відгорнув мішка і дістав місяцеподібне знаряддя: — Ось він, годувальник! І досі служить!

— Чо' б то ми не зна’?! — пхикнула Ві-ку-ку.

І Софійка знала, просто бетонна скульптура так облущилась, що й не пізнаєш одразу!

— Серп і молот, власне, означають таку собі єдність селян і робітників, — пристроївся у ході до наших пошуковців перехожий. — Шкода тільки, що далі закликів діло не йшло! А там, де зараз це одоробло, до революції церква була. Кожен, хто в'їжджав у село, найперше її бачив!

Господи, ще одна жертва! Та якби ж одна! У Симиренківській садибі і в Половинчику на місці церков будинки культури споруджено, у Вишнополі — обсаджений ялинками пам’ятник цьому, як його… Забула прізвище, лиш знає, що комусь із головних організаторів червоного терору… Під церкву тепер мусили переробити барак біля маслозаводу… А тут — ці серп і молот…

— Але де ж скульптури і парк Щербанівських? — повернув до справи Фадійчук.

— Від парку ще де-не-де полишались дерева, — пояснив чоловік. — Хоч найцінніші, найрідкісніші браконьєри повирізали і досі вирізують. О, дивіться!

Вони саме минали широченний ялиновий пень.

— І там ще буде, і там, зараз пройдем — покажу… А від скульптур нічого вже не знайдете. Їм повідбивали руки-ноги ще у двадцяті роки минулого століття. Така політика була: все панське — геть! То молодь, яка проголосила себе новим пролетарським поколінням, залюбки трощила статуї італійських майстрів та іші безцінні речі.

— Невже так допекло усе панське? — не вірила Софійка.

— Та ні, наші пани якраз, кажуть, дуже добрі були! Це в Матвіївці самодур — людей на собак міняв, і бив, і знущався! А нас Бог милував! Навпаки: попередній пан, Левко — батько Олександра Щербанівського — дуже багато сил доклав, щоб кріпосництво ліквідувати! Та тут,