Читати книгу - "Марина — цариця московська"

А далі король, знявши капелюха, перехрестив дочку воєводи...

Марина від розчулення «заплакала і впала з батьком до ніг його величності». Правда, московський посол, гордовитий, хоча й простецький Афанасій Власьєв, несподівано обурився. Що московська (вже московська!) цариця впала до ніг короля, але йому тактовно і ввічливо роз’яснили, що поки пані Марина знаходиться в Польському королівстві, вона залишається підданою короля. Посла це не заспокоїло, але він вдав, що погодився з таким тлумаченням вчинку московської цариці.

Аби заспокоїти царевого посла, його величність велів дати йому свою карету, щоб відвезти його до посольської квартири, — що було особливою милістю короля, і це врешті-решт таки заспокоїло московита.

Правда, обід закінчився для посла не вельми приємно: деякі його супутники, члени офіційної делегації на заручинах московського царя, втративши міру — щедра дурничка, та й питво було вишуканим! — так напилися, що надто вільно поводилися за столами і вражали господарів — уродзонних шляхтичів, — що «їли надто брудно, хапали їжу руками з блюда», а жирні пальці, за руським звичаєм, витирали об власні бороди! Чи — що гірше — об розкішні обруси, якими були заслані столи.

Але й це ще не все. Відзначилася й друга сторона — себто уродзонні шляхтичі. Російські дворяни, захмелівши, втратили пильність і вже в посольстві, куди їх попривозили ледь теплими, виявили, що «поляки-негодяи поотрезывали у них ножи, покрали у них лисьи шапки и две, кажется, шапочки, усаженные жемчугом, но посол приказал молчать». Аби не стати причиною скандалу — все ж таки це заручини московського царя, а не банальна пиятика.

На тім і закінчилися препишні урочистості, яких до того не знав славний-преславний Краків, а винуватиця їх, воєводина дочка, а тепер московська цариця — пощастило ж дівчині! Чудо з чудес! Чи доля така, Провидіння таке? Зрештою, воля Всевишнього? — після повернення до Самбора в супроводі королівни Анни пішла провідати свою хвору матір та розповісти їй про те неймовірне дійство, зване заручинами, на якому вона квітла в центрі вседержавної уваги під добрим поглядом самого короля, і похвастати, що віднині вона, дочка пані Ядвіги, вже цариця московська.

У материних покоях тихо перешіптувалася між собою прислуга і пахло ліками, якимись травами, зіллям тощо. Мати нездужала, була кволою і блідою, але з такої нагоди звелася з постелі, у сорочці підійшла до дочки, обняла її і розплакалася. Крізь світлі материнські сльози бурмотіла, що вона все... все знає, бо їй розповідали нарочиті гінці про те дійство, що їх батько присилав у Самбір з Кракова.

І чомусь ще дужче заплакала.

Марина теж не втрималась, тож вони — мати й дочка — якийсь час плакали одна в одної на грудях, а королівна Анна, стоячи збоку, щасливо осміхалася і теж витирала сльози зі своїх небесно-голубих очей...

Марина вперше так щиро і ніжно, як любляча дочка, тулилася до м’яких і теплих материних грудей і вперше відчувала, що ж це за розкіш у світі білому — материні груди, до яких можна притулитися і відчути себе в ласці, затишку і теплі. І Марина у матері на грудях не просто плакала, а, як домашні потім казатимуть, ревіла, окроплюючи неньчині груди своїми щирими сльозами. Пані Ядвіга, хоч тоді й почувалася зовсім кепсько од болячок, що обсідали її зусібіч, аж ніби поздоровішала від доччиних сліз, рада, що нарешті порозумілася з дочкою, котра раніше більше хилилася до батька, аніж до неї, а це згадала, хто ж її матінка рідна.

— Прости, прости за все заблудлу дочку свою, — шепотіла у матері на грудях Марина, — я така щаслива, що знову знайшла тебе, найріднішу мені людину. Я люблю, люблю тебе, люблю і любитиму. Тільки люби й ти мене — хоч іноді. Люби свою молодшу дочку, яка зважилася стати царицею.

— Це тебе батько до цього підбив, наш славний воєвода, якому я ніколи не зважувалася перечити, тож і тепер перечити не буду. А те, що ти стала царицею, лякає не лише тебе, а й мене. Проте покладемось на Провидіння і волю Господню. Так було Йому вгодно, щоби ти, кровиночка моя беззахисна, стала царицею сусідньої держави. Господи, вимовити страшно, подумати лячно, а тобі ж доведеться в чужій Московії царицею бути. Один Господь знає, як воно там складеться в чужому краї, а ти ж далі Самбора досі не бувала ніде. Хіба що в Кракові. І раптом... раптом цариця сусідньої держави!.. У мене й тіло терпне, як згадаю. Та й передчуття якісь недобрі обсідають, але я жену їх пріч од себе, з думкою, що все буде добре, добре, добре...

Увечері Маринку вітала її вірна нянька, бабця Софія.

І нянька наївна запитала, чи буде вона їй сьогодні перед сном розказувати казки. Марина ледь не розсміялася. Але стрималася і лише кволо махнула рукою:

— Ох, бабцю! Які казки... Що було — те вже загуло. За водою Дністра кудись попливло, і ніколи воно вже не повернеться. Я вже не та, що вчора була. Це ти залишилася тією, якою й була все життя — старою дитиною. Бабусею-дитинкою, а я... Я вже зовсім не та. Зрозумій це і не ображайся на мене. Та і які казки... Те, що відбулося зі мною в Кракові, є неймовірною казкою, яка тобі й на думку не спаде.

— Слухаюсь, царице, — і бабця Софія чи не вперше в ноги поклонилася тій, кого ще не так давно забавляла своїми нехитрими оповідками і вважала ледь чи не за рідну свою дитину, але не образилася. Марина права, світ міняється і люди у ньому теж. То тільки вона, старий засушений опеньок, яка була, така й залишилася і такою й піде зі світу цього. У якому щось вона й так вже забарилася — без сім’ї, без рідні. Навіть відірвавшись від люду свого карпатського. Та й від самих Карпат, які, правда, ще іноді приходять до неї у сни зеленими полонинами, на яких так файно трембітарили