BooksUkraine.com » Класика » В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"

172
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "В неділю рано зілля копала" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58
Перейти на сторінку:
що нi­ко­го не ба­чать, то - во­на.

Нiхто не ру­шається.


Входить i, пiд­со­ву­ючи ви­со­ко чор­нi свої бро­ви, прик­ла­дає па­лець до уст, мов на­ка­зує мов­чан­ня, i об­зи­вається на­пiвс­пi­ву­че: "В не­дi­лю ра­но я зiл­ля ко­па­ла, в по­не­дi­лок ра­но по­по­ло­ка­ла… цить, Мав­ро, - до­дає, про­ха­ючи, - в вiв­то­рок, Мав­ро, - до­дає, приж­му­рю­ючи очi, мов на­га­дує со­бi щось, - зiл­ля я ва­ри­ла, а в се­ре­ду ра­но… - на­раз ури­ває… - цить, Мав­ро, - про­сить з не­опи­са­ною нiж­нiс­тю в го­ло­сi i цiл­ко­ви­то блуд­ни­ми очи­ма, - цить, я ли­хо уби­ла… твоїм зi­л­лям, Мав­ро, з-пiд "Бi­ло­го ка­ме­ня". А вiн пе­рес­питься. Цить! А в не­дi­лю ве­сiл­ля. Цить! - i, вмовк­ши, во­на жде хви­лин­ку, опус­тив­ши, мов з гли­бо­кої уто­ми, го­ло­ву аж низько на­зад - за­ту­лює очi… Всi за­ка­ме­нi­ли.


Нi, не всi. Мав­ра мовч­ки з змiїним без­ше­лес­ним ру­хом од­на наб­ли­жується до неї.


- Суко! - скри­ча­ла на­раз не своїм го­ло­сом. - Ти мо­го си­на струїла. Ти, ти, ти! Гинь! - i од­ним-однiським п'ясту­ком ва­лить дiв­чи­ну до­до­лу. Та тут вже Iва­ни­ха Ду­би­ха опи­ни­ла­ся ко­ло доньки.


- Стiй! - крик­ну­ла, що всi пот­рух­лi­ли. - Ме­не ось до­бий. Во­на вже го­то­ва, а ме­не до­бий!


Вiдтак, пiд­нi­ма­ючи доньку на но­ги, що су­до­рож­не за свої цвi­ти вхо­пи­ла­ся, спи­та­ла по­бi­лi­ли­ми ус­та­ми:


- Доню моя лю­ба, од­на в ме­не в свi­тi - ти Гри­ця струїла?


Тетяна ус­мi­хається.


- Цить, Мав­ро, - шеп­че, пiд­су­ва­ючи ви­со­ко чор­нi бро­ви, - ли­хо в нiм схо­ва­ло­ся… цить! Вже нi­де ли­ха не бу­де…


- Доню! - мо­лить ще раз ма­ти з над­людською яко­юсь си­лою i ту­лить нiж­но доньку до се­бе, як ма­лу ди­ти­ну. - Ти? Ска­жи прав­ду всiм, ти? Як гос­по­ду бо­гу ска­жи…


Тетяна ди­виться дов­го ма­те­рi в очi, мов при­га­дує со­бi щось, а да­лi, ту­ля­чись з прав­ди­вою нiж­нiс­тю ди­ти­ни до гру­дей ма­те­рi та ха­па­ючись знов, як пер­ше, су­до­рож­не за свої цвi­ти, по­чи­нає лю­бо, пiв­го­ло­сом, нi­би пе­ре­ка­зу­ючи тай­ну, нiж­но спi­ва­ти:





Гей, на Iва­на, гей, на Ку­па­ла… гей, гей, гей!..


Красна дiв­чи­на до­лi шу­ка­ла - гей, гей, гей!..





Та ви­мо­вив­ши пос­лiднє сло­во, во­на ви­ри­вається на­раз не­са­мо­ви­то з обiй­мiв ма­те­рi i ви­лi­тає стрi­лою з ха­ти…


Мовчки… без сло­веч­ка… по­ва­ли­лась Iва­ни­ха Ду­би­ха до­до­лу…



***



Поховали Гри­ця, ро­зiй­шли­ся лю­ди.


- Ходiм, Мав­ро, - обiз­вав­ся вже по всiм ста­рий Анд­ро­на­тi до своєї доньки. - Хо­дiм мiж ци­ган. Те­пер ми тут знов стар­цi…


- Ходiм, та­ту, - ка­же Мав­ра твер­до, як ка­мiнь, i по­да­ла ста­ро­му дов­гий кос­тур в ру­ки. - Тут вже мiй грiх скiн­чив­ся.


I пiш­ли.


Злегка лиш ко­ли­шуться тi сос­ни i сме­ре­ки, яких во­ни, iду­чи не раз бi­лою стеж­кою, ми­мо­хiть до­ти­ка­лись злег­ка, i ко­ли­шеться лi­со­вий шум в воз­ду­сi, ус­по­ко­ю­ючи пор­ва­нi стру­ни в ду­шах, до­ки не вий­шли з лi­су; а ко­ли йо­го ос­та­ви­ли, вiн згу­бив­ся цiл­ком, i над лi­сом схи­ли­ла­ся нiч…



***



Iваниха Ду­би­ха пе­ре­шу­ка­ла з людьми чи не весь лiс i схо­в­ки, ку­ди за­хо­ди­ла Те­тя­на, i не най­шли її. Во­на без слi­ду про­па­ла. Нас­та­ла вже чи не са­ма пiв­нiч, а Iва­ни­ха Ду­би­ха ле­жить обез­си­ле­на на своїй пос­те­лi - заєдно надс­лу­хує. Її се­р­це ка­же, що Те­тя­на вер­не; от-от уже пiв­нiч. От-от чує во­­на ше­лест. Те­тя­на вер­не са­ма, як не раз вже. От-от за­зо­рiє. I - ко­би вже й за­зо­рi­ло… А як во­на вер­не, то­дi за­бе­ре її з со­бою в мо­нас­тир i вiд­дасть її гос­по­ду бо­гу. Гос­подь один її зцi­лить - скрi­пить. Гос­подь один - а вiд­так не­хай дiється да­лi йо­го бо­жа во­ля…


В ха­тi ти­хо, мов у свя­ти­нi, лиш дрiб­не свiт­ло бли­має i ча­сом прис­кає пе­ред iко­ною пре­чис­тої дi­ви, - Iва­ни­ха Ду­би­ха жде, надс­лу­ху­ючи, i її сту­ле­нi очi за­ли­ва­ються бе­зус­тан­но слiзьми.


От-от - знов який­сь ше­лест. Нi. То рi­ка. Во­на не вмов­кає. Кiлька ра­зiв i збу­диться во­на з пiвс­ну, рi­ка все її драз­нить, мов чо­гось до­ма­гається.


Нараз… i те­пер во­на не по­ми­ляється. Во­на чує. Чує ви­раз­но, лиш не знає роз­рiз­ни­ти - що се. Чи се бренькiт бджiл при­чу­вається їй, чи се нiж­нi стру­ни, чи се ан­гельськi го­ло­си? Не знає. Але во­на чує i не по­ми­ляється.


Попри її слух пе­ре­со­вується лег­ко, мов сон­на мрiя, мов бренькiт бджiл, мов шовк, що во­лi­четься по стру­нах - пре­див­но нiж­ний, спi­ву­чий го­лос, що всю її ду­шу мов у об­ла­ки не­бес­нi здiй­має:





Гей, на Iва­на, гей, на Ку­па­ла… гей, гей, гей!..


Красна дiв­чи­на до­лi шу­ка­ла - гей, гей, гей!..





Iваниха Ду­би­ха про­ки­ну­лась, зiр­ва­ла­ся. Гос­по­ди бо­же, се Те­тя­на! Так. Се був го­лос Те­тя­ни. Во­на чу­ла ви­раз­но, що се був її лю­бий го­лос. Во­на шу­кає пiд вiк­ном две­рей i спi­ває…


Iваниха Ду­би­ха встає як змо­га ско­ро, спi­шить, хи­та­ючись, до две­рей, роз­ри­ває їх i ба­чить.


Вона, ма­буть, спа­ла. Над­во­рi яс­ний день, ус­мi­хається со­н­це i вка­зує все яс­но - лиш Те­тя­ни не­ма. Iва­ни­ху Ду­би­ху об­ня­ло зим­ним по­том. Чи їй спiв Те­тя­нин лиш прис­нив­ся? Чи чу­ла во­на йо­го справ­дi? Та тут заб­лис­ла їй страш­на дум­ка до го­ло­ви, i во­на спi­шить до че­ля­дi…


Iдуть всi над рi­ку, шу­ка­ють ще й там. Мо­же, знай­дуть хоч там слi­ди.


Пiшли…


Не дов­го iш­ли.


Там, де гли­би­на ца­рю­ва­ла, де ка­мiнь-ве­лет спо­кiй­но оз­на­чав не­по­во­руш­ну гли­би­ну рi­ки, де на дно її уто­нув ко­лись Те­тя­нин вi­нок, сто­яв на по­верх­нi блис­ку­чої во­ди, при­ту­лив­шись до ка­ме­ня, один ве­ли­кий цвiт чер­во­но­го ма­­ку. Дру­гий, при­пер­шись аж до бе­ре­га рi­ки, ждав - i як той, i со­бi не ру­хав­ся…


Стоїть Iва­ни­ха Ду­би­ха i ди­виться без сло­ва на тi два цвi­ти, а з нею i вся че­лядь.


Довго, дов­го ди­виться во­на на них - да­лi вiд­вер­тається…


Вiдвели Iва­ни­ху Ду­би­ху.



Чернiвцi, в квiт­нi 1908 р.




Notes





1



- Прист­роєний - одяг­не­ний.





2



- Фор­ту­на - щас­тя. (Прим. О. Ко­би­лянської).





3



- Рай - ота­ман, ци­ган-про­во­дир. (Прим. О. Ко­би­лян­сь­кої).





4



- Спен­цер - одяг на зра­зок жи­лет­ки.





5



- Пус­та (пуш­та) - степ в Угор­щи­нi.





6



- По­лум'я зма­гай­те - розд­му­хуй­те по­лум'я.





7



- Пу­га­рик - ча­роч­ка.





8



- Хи­жун - бер­кут.





9



- Ви­вiр­ка - бiл­ка.





10



- Про­тив­но - нав­па­ки.





11



- Пiдх­лiбст­во - об­лес­ли­вiсть.





12



- Бе­са­ги - сак­ви, тор­ба.





13



- Ра­бiв­ни­ки - гра­бiж­ни­ки.





14



- Туск - бiль, жур­ба.



1 ... 57 58
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Подібні книжки до «В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська» жанру - Класика:


Коментарі та відгуки (0) до книги "В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська"