Читати книгу - "Книга Застою. 1965–1976, Олена Олексіївна Литовченко"

Колишній парторг психлікарні – Володимир Ілліч Васильєв – також натхненно, з «вогником» штампував ґудзики. Над його головою на червоному кумачі білими літерами було виведено гасло:

Кто боится труда, тот сам себя лишает возможности найти истину.

В. И. Ленин

Пам’ятник Олексі Довбушу, Печеніжин, Івано-Франківська область, 4 вересня 1972 року

Поза всяким сумнівом, Олекса Довбуш був найвидатнішим з опришків. Проте нинішній рік не був ювілейним ні з точки зору ані його дня народження, ані дати героїчної загибелі. Отож у понеділок зранку до пам’ятника бунтівникові приходили виключно поодинокі відвідувачі, кожен з яких приносив по парі скромних квіточок. Ніяких делегацій не було та й загалом не передбачалося.

Коли до пам’ятника почала наближатися група молодих людей – два Дмитра, Василь-Іван, просто Василь, Микола, Роман і Федір, – ніяких особливих підозр ні у кого це також не викликало. Судячи лише по більш ніж скромному одягу, можна було сміливо припустити, що це або ж робітники, або якісь студенти. Мабуть, у них просто забракло грошей на квіти, отож і скинулися всі разом на невеличкий ялиновий віночок, поклавши який, вони спокійно, неквапом пішли геть: два Дмитра, Василь-Іван, просто Василь, Микола, Роман і Федір.

І лише згодом хтось із інших відвідувачів звернув увагу на те, до чого ж незвичайне підношення видатному землякові лежить біля підніжжя його пам’ятника! А розгледівши – заявив куди слід…

Ввечері того ж дня в Управлінні КДБ в Івано-Франківській області, що розташувалося в будинку на вул. Чекістів[121], № 15, вибухнув жахливий скандал. Явно скориставшись тією обставиною, що начальника УКДБ генерал-майора Капацина щойно перевели на аналогічну посаду в Донецьк, а тимчасовий виконувач обов’язків ще не встиг увійти в курс справ, вороги радянської влади заворушилися й підкинули під пам’ятник народному герою Олексі Довбушу в Печеніжині ялиновий віночок, обплетений… бандитсько-буржуйськими синьо-жовтими стрічками!

Нечуване зухвальство, так!.. Вороги народної радянської влади, мабуть, вирішили, що відсутність повноцінного очільника обласного Комітету держбезпеки завадить швидкій та суворій реакції на їхнє зухвальство?! Тож нехай знають, що вони рахували, рахували та все ж прорахувалися! І завертілися коліщатка новоорганізованого слідства…

Обласний суд, Київ, початок вересня 1972 року

– Громадянине Стус! Чи визнаєте ви свою провину?

– Ні, не визнаю.

Судили Поета…

З точки зору найсправедливішого в світі радянського законодавства, підкріпленого численними висновками авторитетних експертів, це був жахливий до огиди «антирадянщик», в так званій «творчості» якого превалювали буржуазний декаданс, духовне убозтво, гранична ницість та ідейний занепад. Радянських людей – героїчних будівничих комунізму – цей наклепник зобразив як істот занепалих, морально деградованих, здатних на найжахливіші злочини. Самі ж його, з дозволу сказати, «книженції віршованої брехні» назвати інакше, окрім як тільки свідомим наклепом, очорнюванням й оббріхуванням нашої дійсності, було неможливо.

З точки зору ж самого Поета, зграя душогубів-слідчих і хижаків-суддів готувалася розтерзати не тільки його самого, але й Живе Слово Правди! Що завадить цим кровожерам винести найсуворіший обвинувальний вирок?! Нічого не завадить. Ніхто не допоможе, не врятує.

Судили Поета…

Середня школа № 20, Київ, жовтень 1972 року

Хто б не подивився на Спартака Сивака, більш відомого всій школі (аж до старших класів, без перебільшення!) під прізвиськом Професор, і на Мар’яна Чмута – той би нізащо не міг припустити, що настільки несхожі між собою хлопці можуть хоча б зблизитися, не те що потоваришувати.

Між тим у своєму класі вони були чи не найліпшими друзяками. Їхнє зближення почалося минулої осені, коли на великій перерві два найзапекліших хулігана з їхнього класу – Йоська Гороховський і Данька Красноштан – влетіли до класної кімнати й кинулися розповідати наввипередки, перекрикуючи й перериваючи один одного, захлинаючись слиною і сміхом:

– Вирішили кугути перекласти свою жлобську «Червону руту» з кугутської мови на людську, ги-ги!.. Тільки нічого у них не вийшло, ги-ги-и-и!.. Бо кугутською мовою тільки кугути в селі балакають, га-га!.. А тому вийшло у них перекласти по-придурошному, ги-ги-ги-и-и!..

І потім знов-таки заспівали недружним дуетом:

Ти признайся мені,

Де вчора ти напився?!

Де ти взяв три рублі,

Шоб ти з ними сказився?!

Та-ті-ду-ба-а-а!..

Яу-у-у!..

Бо така є вода

Аж под градусов сорок:

Як хильнеш той води,

То вернесся не скоро!..

Та-ті-ду-ба-а-а!..

Яу-у-у!..

Красную руту

Не ішши в туалеті –

Ти сидиш на параші,

Тільки ти, гідрот[122]!

Та-ті-ду-ба-а-а!..

Яу-у-у!..

Ти ж набухався,

Після того ти всрався,

А іще обригався,

Ідіот!..

Та-ті-ду-ба-а-а!..

Яу-у-у!..

Бо твоя рожа

На свинячу похожа,

На козлину-ослину,

Ти баран!..

Та-ті-ду-бан!!!

Доспівавши, Йоська з Данькою зірвалися на дикий нестримний регіт, слідом за розбишаками зареготали всі однокласники. Тільки Спартак залишився непохитно спокійним, а коли всі хоч трішки вгомонилися – раптом кинув своє знамените:

– Придурки ви обидва.

Хлопці вмить припинили реготати і так само разом спитали:

– Чо… чого-чого?.. Ти шо там варнякаєш, Професоре?..

– Я кажу, що ти, Данька, просто придурок. А ти, Йоська, мало того що придурок, так ще й вилупок нікчемний, от, – спокійно мовив хлопчик, пожираючи поглядом веселунів по черзі.

– Це ти мене придурком назвав? – не повіривши власним вухам, перепитав ошелешений Данька. На відміну від нього, Йоська немов ошаленів і загорлав щодуху:

– Чого ти зириш на мене?! Ану не зир! Не гляди, падла!..

– Краще б тобі вибачитися, бо буде біда… – почав Професор. Але наступної ж миті Йоська розмахнувся і щосили зацідив йому лівим кулаком у праву скроню. Хлопчик як стояв, так і впав непритомним. Усі відсахнулися, дівчата перелякано заверещали. Коли шок минув, хтось із хлопців кинувся до Професора. Його торсали, трусили за плечі, плескали по щоках, однак все було марно. Тоді Данька пробелькотав, заїкаючись від переляку:

– Ід-ді-от ти!.. Т-ти що ж т-так-ке?..

Тоді Йосчин кулак мимоволі розтиснувся, й на підлогу з гуркотом випав саморобний довгастий биток, відлитий зі свинцю.

– Ц-це що? – Данька жахливо зблід.

– Та я тобі показати хтів… замість кастету, – лупнув очима Йоська і кивнув на непритомного: – А все ж диви, як класно я його вирубив, га?

– А як-к т-ти йог-го приш-шиб?.. – очі Даньки округлилися.

Між тим зарюмсані дівчата збігали за класною керівницею. Олександра Павлівна розпорядилася віднести Професора в медпункт, де шкільна медсестра нарешті привела хлопчика до тями за допомогою вати, змоченої у нашатирному спирті. Однак оглянувши постраждалого, мовила стурбовано:

– Схоже на струс мозку. Його має оглянути невропатолог.

Професора увезла «швидка». Ближче до вечора стало відомо, що це і справді струс мозку, а також що хлопчика ушпиталили