Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"

перебило руку, багато людей було поранено, але вони щодуху поскакали в ліс, хоча слідом за ними мчала погоня. Тепер стріли не завдавали їм великої шкоди. Попереду ще була вільна дорога. Смерд із челяддю прикривали собою князя, який припав до шиї румака; дружинники немилосердно періщили коней, щоб відірватись від переслідувачів. Ззаду, праворуч і ліворуч з гущавини висовувались все нові й нові голови. На щастя, ліс порідшав і давав змогу втікачам швидше посуватись, ніж погоні, що продиралася через хащі. Стріли все ще літали і погоня продовжувалась, але почет Хвостка вирвався далеко вперед. Незабаром переслідувачі зовсім відстали, тільки чути було віддалені голоси. Смерд і князь добре знали свій ліс, і ось вони виїхали на луг. Вірний слуга наблизився до Хвостка й почав йому щось квапливо шептати на вухо, потім повернувся до дружини і дав їй наказ. Двірня з оглушливим криком кинулася вліво, а смерд із князем погнали коней вправо. Погоня, обдурена гамором, помчала слідом за двірнею, а Хвостек тихенько тікав у протилежний бік. Незабаром зовсім не чути було людського галасу. Вершники в'їхали в непрохідну хащу, де височіли, мов у засіках, звалені дерева. Опинились майже в безпечному місці, але Хвостек тремтів зі страху, — не даючи коневі перепочинку, все глибше пробирався у ліс.

Вони все їхали і їхали; та от під Хвостком упав кінь і зламав ногу; довелося покинути його. Смерд зліз із свого, але й цей захитався, упав і відразу ж здох. Отож і князю, і смердові довелося тепер продиратися між дерев пішки. Вони опинилися в глибині бору, серед болота, де скоріше можна було натрапити на лахматого жителя лісових хащ, ніж на людину.

Смерд запам'ятав, як вони їхали; цим лісом вони не раз проїжджали під час полювання, але зараз їм важко було зорієнтуватись, куди їх загнала шалена втеча. Князь у безсилій люті упав на повалене дерево і почав рвати на собі одежу. Супутник стояв над ним, закривавлений, з рукою, перебитою списом, і не смів поскаржитись на біль; боявся того, що чекало їх попереду. Довго ще вони не наважувалися і слова промовити один до одного. Смерд вслухався, чи не долине до нього який відгомін з лісу; тільки чути було, як іржав кінь. Побоюючись, щоб це не зрадило їх, смерд повернувся до здихаючого гриваня, накинув на шию вірьовку і задушив його.

Потім обидва почали придивлятись до дерев. Вони здогадувались, на якому боці знаходяться озеро й городище, але щоб вирватися звідси, треба було почекати до ночі. Хвостек і смерд для більшої безпеки ще далі заглибились у ліс. Серед гнилих, трухлявіючих пнів і величезних стовбурів вони знайшли криївку і сховалися в ній. До ночі було ще далеко. В лісі, щебечучи, пурхали між віт пташки. Князь і смерд сиділи, причаївшись, весь час побоюючись, що їх можуть викрити люди, котрі порозбігались по лісі, але до самого вечора було тихо. Смерд осмілів, перев'язав руку й пішов у розвідку. Спочатку Хвостек не хотів відпускати його від себе, але треба було, поки не стемніло, знайти дорогу. Вже западав морок, коли нарешті повернувся смерд і дав князю знак виходити з криївки.

— Ми, — мовив він, — недалечко від обійстя вбогого кмета Кошички… Він має тут клапоть поля і лісу, пильнує борті, займається своїм ремеством. Це мирна людина… Тут живе син його, котрого П'ястуном називають. Можна до нього зайти й відпочити; він ні мене, ні вашої милості ніколи не бачив у вічі. Бо інакше ми повмираємо з голоду й не доберемось до городища… У мене багато крові витекло.

Хвостек, мабуть, покинув би свого слугу здихати в лісі і не дуже б турбувався про нього, якби той не був йому потрібний.

— Заходити в хату? Віддатися кмету до рук? — спалахнув він. — Що, я дурний, чи що?.. Ходімо прямо…

І вони пішли. Смерд повів Хвостка; обезсилівши, він сам ледве ступав, спираючись на палицю; раз у раз падав.

— Його хата за кілька кроків, — сказав він, — цей убогий чоловік дуже гостинний, ні в кого не питає імені… Зайдімо і спочиньмо!..

І сам Хвостек ледве дибав від утоми і голоду. Вибираючи між страхом і потребою заморити черв'яка й відпочити, він усе ж мовчки дозволив вести себе до хати.

Убога халупа бортника стояла на узліссі. З відчиненого вікна сяяв вогонь. На подвір'ї іржали коні й бекали вівці.

Князь залишився сам, а смерд пішов брехати й проситися в гостину. Господар сидів на призьбі, обіймаючи малолітнього синка, що припав до його колін, коли показався смерд, з рукою, обмотаною закривавленою хусткою, і геть подряпаним обличчям. Він ледве ноги волочив. Побачивши його, П'ястун устав і вийшов назустріч.

— Чоловіче добрий! — звернувся смерд. — Дозвольте у вас перепочити. Ми — теж кмети, живемо недалеко, в Ополі. Були на вловах у лісі й заблудились; ось уже другий день блукаємо, голодні… Я упав, зламав руку… мій пан і товариш по вловах дуже втомився, лежить тут недалечко… Дозвольте у вас перепочити…

Говорячи, смерд пильно позирав навколо себе; на подвір'ячку не було нікого. П'ястун також придивлявся до нього, ніби десь бачив його і впізнав.

— Хто б ви не були, — сказав він, — але коли вже, за давнім звичаєм, проситесь у гостину, то заходьте. Ви ж знаєте, у нас навіть ворогові не відмовляють…

— Ми не вороги! — вигукнув смерд. — Та й чого б нам бути ворогами?

Старий кивнув і мовчки показав на хатні двері. Смерд пішов по князя, який, боячись, щоб не впізнали його, роздер свою шапку, поздирав з одежі нашивки, меч заховав'під плащ, напустив на очі волосся. Змінивши свою зовнішність, Хвостек, увесь тремтячи, увійшов у двір. П'ястун посадовив його на лаві й поклав перед ним хліб. Господиня швиденько подала пива й поставила їжу, якою за звичай підживлялися в будень.

Щоб не виказати князя, смерд, за його знаком, примостився поруч. Хвостек не прохопився жодним словом: тільки щось буркнув собі під ніс, затуляючи рукою від світла своє обличчя. П'ястун кілька разів глянув на нього, спробував зав'язати з ним розмову, але за князя відповідав смерд, і П'ястун змовк. За звичаями гостинності не годилося розпитувати чужу людину, якщо вона сама не хотіла розповісти про себе.

Зголоднілі гості мовчки накинулись на їжу. Тиша і супокій у дворі й у хаті, лагідні обличчя господаря й господині викликали в них довір'я, і вони посміливішали. Маленький хлопчик стояв віддалік і з цікавістю розглядав прибулих.

Хазяйка, бачачи, як мучиться смерд, підійшла до нього й пошепки запропонувала