Читати книгу - "Цілодобова книгарня містера Пенумбри, Робін Слоун"

Дзелень, дзелень.

У наш час телефоном передають хіба погані звістки. Щось на кшталт «ви вчасно не сплатили заборгованість за кредитом на оплату навчання» або «ваш дядько Кріс потрапив у лікарню». Якісь цікаві й радісні повідомлення, як-от запрошення на вечірку чи заклик приєднатися до роботи над секретним проектом, завжди отримуєш через Інтернет.

Дзелень, дзелень.

Ну добре, може, то якийсь допитливий сусіда телефонує поцікавитись, що це за шарварок у книгарні — звідки взялися ці спалахи та яскраве світло. А може, Коротенька Курточка зі стрип-клубу «Дупці» телефонує запитати, чи все в нас гаразд. Мило з її боку. Я беру слухавку й бадьоро оголошую:

— Цілодобова книгарня містера Пенумбри.

— Ви мусите його зупинити, — каже мені голос без жодного вітання чи імені.

— Ем… боюся, ви набрали неправильний номер.

Це точно не Коротенька Курточка.

— Я впевнений, що номер правильний. Я знаю вас. Ви той хлопчина… продавець.

Тепер я впізнаю голос. Його стриманий, проте владний тон. Чіткі склади. Це Корвіна.

— Як вас звуть? — питає він.

— Клей. — І миттю додаю: — Ви, напевне, хочете поговорити особисто з Пенумброю. Зателефонуйте вранці…

— Ні, — сухо відказує Корвіна. — Адже це не Пенумбра поцупив наш найцінніший скарб.

Він знає. Жодних сумнівів, він усе знає. Але звідки? Певно, донесла одна з його ворон. Мабуть, тут, у Сан-Франциско, ширяться якісь чутки.

— Ну, формально я нічого не цупив, принаймні я так вважаю, — кажу я, понуривши голову, ніби він стоїть у кабінеті поряд зі мною, — тобто ми говоримо про те, що є загальним надбанням…

Я затинаюся. Яка користь від моїх пояснень?

— Клею, — похмуро, проте спокійно каже Корвіна, — ви мусите його зупинити.

— Вибачайте, але я не вірю в цю вашу… релігію, — відказую я. Мабуть, я б не наважився сказати таке йому в обличчя. Я притискаю чорну вигнуту слухавку до щоки. — Як на мене, то геть неважливо, чи ми зісканували стародавню книгу, чи ні. Сумні­ваюся, що це має аж таке глобальне значення. Я лише намагаюся допомогти своєму босу… своєму другові.

— Ви робите цілком протилежне, — ледь чутно каже Корвіна.

Я не знаю, що відповісти.

— Мені відомо, що ви не вірите в те, у що віримо ми, — продовжує він. — Певна річ. Але й без того ви мали б розуміти, що Аякс Пенумбра йде по лезу ножа. — Він робить паузу, дає мені час усвідомити його слова. — Я знаю його довше, ніж ви, Клею, набагато довше. Дозвольте мені дещо про нього розповісти. Він завжди був мрійником, оптимістом, яких світ не бачив. Я розумію, чому ви так до нього прикипіли. Та й усі, хто мешкає в Каліфорнії. Я теж колись там жив. Я знаю, як воно там у вас.

Звісно. Молодий чоловік на тлі мосту Золота Брама. Він радісно всміхається мені зі стіни навпроти й показує великий палець.

— Ви, мабуть, думаєте, що я черствий нью-йоркський начальник. Думаєте, що я занадто суворий. Але ж, Клею, іноді дисципліна — це найправдивіша форма доброти.

Він часто звертається до мене на ім’я. Зазвичай так роблять причепливі продавці.

— Мій друг Аякс Пенумбра за своє життя перепробував безліч речей — багато схем, — і всі вони були навдивовижу вигадливі. Він постійно був за крок від грандіозного відкриття — принаймні він сам так думав. Я знайомий із ним ось уже п’ятдесят років, Клею… п’ятдесят років! Чи знаєте ви, скільки разів його схеми мали успіх?

Мені не подобається, до чого він хилить…

— Жодного. Жоднісінького. Він керував тією книгарнею, де ви зараз стоїте, — сяк-так керував — і не досяг більше нічого, вартого згадки. А ця його остання і найграндіозніша схема — вона теж зазнає невдачі. Ви самі це щойно сказали. Це безглуздя, яке вкотре не виправдає сподівань, а далі що? Я хвилююся за нього, Клею, направду хвилююся… як його найдавніший друг.

Я розумію, що він використовує зі мною джедайський трюк, щоб задурити мені голову. І то вельми вміло.

— Добре, — кажу, — я вас зрозумів. Я знаю, що Пенумбра трохи дивакуватий. Жодних сумнівів. Але що я маю робити?

— Те, чого не можу зробити я. На вашому місці я стер би ту копію. Я стер би всі копії. Але я за сотні миль від вас, тому й потребую вашої допомоги. Ви мусите допомогти мені. Ви мусите допомогти нашому другові.

Тепер мені здається, що він стоїть у мене за спиною.

— Ви мусите зупинити Пенумбру, бо ця остання невдача знищить його.

Слухавка повернулась на своє місце, хоч я й не пам’ятаю, як її туди поклав. У книгарні тихо, більше не спалахують лампи. Я повільно окидаю поглядом кабінет Пенумбри, мені впадають в око уламки нагромаджуваних десятиліттями цифрових мрій, і застереження Корвіни набуває певного сенсу. Я пригадую вираз обличчя Пенумбри, тоді, у Нью-Йорку, коли він пояснював нам свій задум, і розумію, що Корвіна має слушність. Я знову дивлюся на фотографію, і враз мені спадає на думку, що заблуканий друг — це зовсім не Корвіна, а сам Пенумбра.

На порозі з’являється Ніл.

— Метові потрібна твоя допомога, — каже він. — Ти маєш потримати лампу чи щось таке.

— Так, звісно. — Я різко видихаю, проганяю з голови голос Корвіни й слідом за Нілом спускаюся до книгарні. Ми здійняли хмари пилюки, і лампи малюють у повітрі вигадливі силуети, розштовхують тіні, що засіли на полицях, вихоплюють перисті порошинки — мікроскопічні клаптики паперу, часточки шкіри — Пенумбри й моєї, — заливають усе яскравим світлом.

— Мет знається на своїй справі, — кажу я, поринаючи в цю неземну атмосферу.

— Справжній чарівник, — киває Ніл.

Мет вручає мені велетенський шмат білого глянцевого картону й велить тримати його, і щоб я не смів навіть ворухнутися. Він зблизька фотографує мій стіл, намагаючись зафіксувати всі деталі його поверхні. Глянцевий картон дає легесеньке відбиття, і хоч я не помічаю на дереві жодного відблиску, проте підозрюю, що він конче необхідний для яскравості та рівномірності освітлення.

Мет починає зйомку, а лампи вже