Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Ні, лев не міг і не мусив глузувати з Дон Кіхота, бо то був лев, а не людина, а природні звірі, чия воля не ушкоджена відчуттям ніякого первісного чи прабатьківського гріха, ніколи ні з кого не глузують. Звірі завжди цілком серйозні і цілком щирі, їм не властиві ні хитрощі, ні лукавство. Серед звірів немає бакалярів ані Саламанкського, ні якогось іншого університету, вони цілком задовольняються тим, що дає їм природа.

Тож насправді сталося те, що лев, посаджений у клітку, як раніше був посаджений у клітку Дон Кіхот, побачивши нашого кабальєро, збентежився, і той факт, що все було саме так, підтверджується іншим випадком, який стався на кількасот років раніше, коли інший лев відчув сором перед іншим хоробрим рицарем, Сідом Руй Діасом де Вівар, як про те розповідається у старовинному рицарському романі («Пісня про мого Сіда», вірші з 2278 до 2301). Там сказано, що, коли Сід перебував у Валенсії з усіма своїми васалами та зятями, інфантами з Карріона, і задрімав у кріслі, лев визволився зі своєї клітки і став сіяти страх при дворі. Тоді прокинувся лицар, що народився в щасливу годину, і, побачивши, що відбувається,

Сід сперся на лікоть, — і на ноги підвівсь,

І пішов на лева, — як був у плащі.

Як Сіда побачив — засоромився звір,

Нахилив він голову — мордою до землі.

За гриву дон Родріґо — узяв його тоді

І так, як водять коней, — привів назад у кліть[79].

Отже, побачивши Дон Кіхота, нового Сіда Кампеадора, лев «збентежився», і, певно, то був один із тих двох левів, які зображені на нашому гербі, коли інший — це той, який збентежився перед Сідом Кампеадором.

Дон Кіхот наполягав, аби левар роздрочив лева й витурив його з клітки, але левар переконав його, що цього робити не слід. І саме тоді наш кабальєро промовив такі наповнені глибоким змістом слова: «Чорнокнижники можуть відібрати в мене щастя, але доблесть і мужність — ніколи!» А чого треба людині ще?

І нехай ніхто мені не дорікає, що я відійшов від точного тексту історика, бо ж треба добре розуміти, що, по-перше, відійти від нього надто далеко було б невиправданою зухвалістю і злочином проти власної совісті, а по-друге, ми вільні тлумачити його на власний смак і за власним уподобанням. Але в тому, що стосується фактів, то, за винятком очевидних помилок переписувача, які досить легко виправити, слід шанувати непомильну авторитетність сервантівського тексту. І тому ми не маємо підстав сумніватися, що лев обернувся до Дон Кіхота задом і не захотів вийти з клітки. Та коли ми читаємо, що лев виявився дуже миролюбним і не захотів звертати уваги на хлоп’ячі бравади Дон Кіхота і що він так повівся зовсім не тому, що збентежився перед такою хоробрістю або пережив напад співчуття до його нещасливого кохання, то тут маємо перед собою вільне тлумачення історика, яке пов’язане з персональним і суто людським світоглядом самого історика. Тут він удався до тих самих коментарів, що й до зверненої до козопасів промови, яку назвав марною балаканиною, коментарів, що їх аж ніяк не можна назвати вдалим додатком до його тексту.

Я роблю ці застереження тому, що не хочу, і мушу повторити це ще раз, не хочу, щоби мене зарахували до шкідливої і бридкої секти марнославних і напханих пустопорожньою історичною наукою людей, які мають зухвалість стверджувати, що не існувало у світі ніякого Дон Кіхота і ніякого Санчо, та всякі інші подібні дурниці, базікати про які їх спонукає невтримне бажання здобути собі сумнівну славу, вигадуючи небилиці та хизуючись своєю фальшивою оригінальністю. І цікаво відзначити, як той самий шляхетний порив до відомості й слави, який спонукав Дон Кіхота здійснювати подвиги, інших штовхав на те, щоб заперечувати їх. Яким заплутаним клубком суперечностей є людина!

А повертаючись до нашої історії, ми вважаємо за потрібне додати, що після того, як Дон Кіхот посоромив лева, він став пояснювати дону Дієґові де Міранда, чому він із такою божевільною наполегливістю хотів здійснити цей подвиг, і знову пояснив, із чого проростає це його позірне божевілля, сказавши, що він шукає таких ризикованих пригод лише для того, щоби здобути собі велику і тривалу славу, і пояснив, навівши надзвичайно переконливі аргументи, що мандрований рицар не може без того, щоби не виявляти шалену відвагу. «Отож і я, раз мені випало на долю до мандрованого рицарства прилучитись, конче все те чинити мушу, що, на мій погляд, належить до обов’язків сього стану; в даному разі на левів напасти, як я отеє напав, і було прямим моїм обов’язком, хоть і усвідомлював я собі, що то шаленої вимагає одваги. Добре знаю, що таке сміливість: се чеснота, рівно віддалена від двох скрайніх пороків — боягузтва і безумного зухвальства. Та меншим буде злом, коли сміливець сягне верхів безумної одваги, ніж коли б він принизився до підлого боягузтва…» Бо «ліпше програти з перебором, аніж з недобором». Надзвичайно влучні й дуже розважливі аргументи, якими можна обґрунтувати будь-які надмірності аскетичного чи героїчного характеру!

Варто також зупинитися й поміркувати про те, наскільки та пригода з левом була, з боку Дон Кіхота, позначена довершеним послухом і досконалою вірою. Коли наш мандрований рицар волею випадку зустрівся на своїх дорогах із левом, то так сталося, безперечно, тому, що сам Бог послав йому того звіра назустріч; і незламна віра спонукала його сказати, що він знає, ворогують чи не ворогують проти нього «сі вельможні левови». І як тільки він їх побачив, зрозумів волю Господа й підкорився їй у третій і найдосконаліший спосіб, який існує, згідно з думкою Іньїґо де Лойоли, — дивіться четверту пораду, яку він продиктував, коли розглядав цю тему, і про яку пише П. Ріваденейра в IV розділі V книги «Житія», а саме — «я роблю те чи те, приймаючи якийсь сигнал від Усевишнього, хоч Він і не велить, і не наказує мені це робити». Отак і Дон Кіхот, коли побачив лева, прийняв сигнал від Бога й постановив, що битиметься з ним, знехтувавши будь-яку обачність, бо, як казав той-таки Лойола — дивіться уже вказаний розділ «Житія», — «не можна вимагати обачності від того, хто