Читати книгу - "1793"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Анна Стіна діє наосліп, але щось підказує, що вона не помиляється. Неандер глянув на неї і суворо й лукаво одночасно. Завів її у захристію, махнувши рукою наглядачеві, якого Петтерссон залишив біля дверей церкви, щоб стояв на місці. Щойно вони причинили за собою двері, пастор вийняв з кишені олов’яну фляжку й надпив кілька ковтків. Коли він знову заговорив, Анні Стіні аж в очах запекло від полинового смороду.
— Ти не дурна, але боюся, що переоцінюєш мою владу. Я пастор, я не маю ніякого впливу на варту. Не маю ніяких ключів. І навіть якби мав — ворота постійно охороняють наглядачі. Ти не запропонувала мені нічого такого, чого я не думав сам, але якби така можливість існувала, я вже звільнив би всіх. Усе одно всі ці шльондри за кілька днів повернуться до своїх верстатів. Але клятий Б’єркман не такий ідіот. Він прекрасно все розуміє, йому вдалося завдяки інтригам і високим покровителям розділити владу: духовне окремо, світське окремо. Тож для тебе буде краще, якщо ти до мене прийшла не з порожніми руками.
— Звідси є вихід, інший вихід. Я впевнена. Вам треба лише відімкнути двері в південно-західному крилі.
— Брешеш. Який вихід?
— Навесні одна дівчина зуміла втекти. Я знаю, де той вихід, яким вона скористалася. Є прохід у стіні підвалу. Б’єркман приховав її втечу, і йому все минулося. Але якщо цього разу ви вчасно доповісте, він отримає своє.
Неандер довго мовчки дивився на неї, обмірковуючи почуте. Потім почав ходити туди-сюди, жуючи свою власну бороду й бурмочучи сам до себе:
— Ще одна втікачка… Після тих шалених сум, які інспектор витратив на посилення охорони… Так-так. Лише одні двері, один ключ…
Висмикнув бороду з рота, протер пальцем око.
— Щоб ти знала, дещо схоже я робив і раніше. Пробував використати ув’язнених, як от ти, щоб нашкодити Б’єркману. Не дуже добре це закінчилося. Я тоді послав скаргу від імені однієї прялі, але в комісії впізнали мій почерк. Не вчуся я на своїх помилках…
Пастор голосно засміявся, сам собі відсалютував і ще кілька разів відпив з фляжки.
— Або навпаки. Може, єдина моя помилка була в тому, що скористався мушкетом там, де треба було гарматою. Те, що ти пропонуєш, не неможливо. Треба поміркувати. Коли я щось надумаю, покличу тебе після вечірньої молитви. Стривай-но. Підійди.
Неандер лівою рукою взяв її за підборіддя, а правою сильно ляснув по обличчю. Без сумніву, пастор б’є не так сильно, як головний наглядач, але й від його ляпаса щока запекла як від вогню і у вухах задзвеніло.
— Це тобі за гріхи твої. Запам’ятай: навіть не пробуй мене зрадити, і не думай, що ти мені рівня. І так ніхто не скаже, що я злигався з бридкою повією, — твоя червона пика все сама розповість.
Неандер вказав їй на двері. Наглядач схопив її за руку й вивів на подвір’я, поки пастор сам із собою обговорював новий план дій.
10.
Спальня Петтера Петтерссона — в північно-східному крилі старої садиби. Там дві такі кімнати, його трохи краща. За стіною розташувався Франц Хюбінетт, напарник Петтерссона. Літо тільки починається, але в кімнаті вже жарко, як у печі, хоча вікна навстіж і дивляться на затоку. Петтерссон знімає камзол, спітнілу сорочку й витягується на ліжку. Довго дивиться в стелю, де його попередник чи хтось від нудьги повидряпував на дерев’яних балках імена, роки, набряклий фалос. Малюнки з часом потемніли й майже зливаються з коричнево-сивою поверхнею брусів. Скоро дванадцять років, як він служить наглядачем у Лонгольмені, і стільки ж живе в цій кімнатці. Якщо це можна назвати життям. Він працював на королівській винокурні після повернення з війська, а сюди прийшов 1781 року. Відтоді носить блакитний камзол. Хоча наглядачі, власне, не належать до сепарат-варти, але Петтерссон скоро зрозумів: те, що він не має ніякої інвалідності, серед цих калік уже інвалідність. Навіть Хюбінетт постраждав від вибуху гармати й не може стиснути праву руку.
Петтерссон соромиться свого здорового тіла. Його звільнили з армії зовсім не через поранення, і він переконаний, що всі тутешні пальти здогадуються або й точно знають про причини звільнення. Петтерссона прибрали з армії через його невідповідність військовій службі, а якщо казати чесно — небезпечність. Великий, надміру сильний розбишака, але головне — безпричинно жорстокий. Якщо ставалися бійки, він завжди намагався не просто побити, а понівечити противника. Незабаром жоден капрал не хотів брати його до своєї роти. У підсумку вигадали якусь причину й звільнили. Петтерссон звик, що його вічно в чомусь звинувачують, але тут він ніякої провини за собою не відчував. Несправедливість досі мучила його, і він постійно шукав того, на кому міг би зірватися.
Але його нова посада мала і переваги, і покидати її він не хотів. У вісімдесят третьому році Петтерссон ще не навчився володіти собою і побив до смерті одну з ув’язнених. Її звали Леман. Сталося це рано-вранці, коли він пішов будити ув’язнених. Певна річ, він не збирався горлати й надривати голос — будив їх за допомогою Майстра Еріка. А Леман не встала — чи не могла, чи не хотіла. Наглядач вдарив ще три чи чотири рази. Вона й далі лежала. Він оскаженів. Бив її, мов шаленець, бив і бив, аж поки інші наглядачі його відтягли.
Леман так і не підвелася з ліжка. Йому довелося повідомити про її хворобу. Вона лежала й тихо стогнала, а до обіду з рота пішла піна і Леман померла. Свідків цього всього було багато, Б’єркмана змусили влаштувати розслідування. Петтерссон стверджував, що побиття не могло стати причиною смерті, очевидно, та повія підчепила якусь заразу, ну, може, покарання трохи погіршило її стан… Але його все одно на два тижні посадили на хліб і воду в камері.
Ці два тижні він запам’ятав назавжди. У напівтемряві, голодний, злий, він згадував кожен удар нагайки, кожен рубець, залишений нею на шкірі Леман. І коли вийшов зі свого ув’язнення, уже був переконаний: воно того варте. Його постійно спалювало відчуття незадоволеності, воно немов виривалося зсередини, і полегшити його можна було тільки за допомогою Майстра Еріка. Безмежна влада. Відчувати, як його велике тіло нависає над переляканими жінками, як вони смертельно бояться його канчука. Йому достатньо лишень уявити цю картину, щоб фалос почав вириватися на волю, і він скидає штани й віддається рукоблудству. Але коротка мить блаженства швидко минає, залишаючи по собі ту саму постійну незадоволеність.
Як і інші наглядачі, він іноді злягався
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «1793», після закриття браузера.