Читати книгу - "Віщий сон, або Інтуїція, Софія Чайка"

Вона закохалась.

Яна в цьому не сумнівалася. Та й часу для роздумів у неї не залишалося. Вони з Остапом якщо не працювали, то практично не розлучалися. Та й в лікарні примудрялися бачитися доволі часто. До того ж Остап намагався координувати їхні нічні чергування. В результаті майже всі ночі вони проводили разом. На роботі — в бесідах та взаємодопомозі, а вдома — в одному ліжку, відпочиваючи та займаючись коханням.

За тиждень вони стали настільки близькими, що Яна вже не уявляла свого життя без цього чоловіка, такого серйозного на людях, та ніжного й пристрасного наодинці. Майже не існувало тем, які вони не могли б обговорити, і форм, які б не обрали для єднання тіл. Яна не припускала, що до чоловіка можна мати настільки сильні почуття. Вона не повірила б нікому, якби почула про подібні стосунки, але з нею це відбувалося день у день, перестаючи виглядати нереальним.

Її захоплення Дубовським тепер здавалося далеким і дитячим. Яна дивувалася, що так довго не помічала очевидного: Віталік — не той, хто їй потрібен, і ніколи не зможе ним стати. Відтоді, як вона пізнала Остапа, всіх інших чоловіків вона порівнювала лише  з ним.

Іноді крізь туман безмежного щастя пробивалися й інші думки, не такі рожеві. За увесь цей час Остап жодного разу не натякнув на подальші плани, а Яна навмисно ігнорувала цю тему. Мабуть, це й було єдине питання, яке вони не обговорювали.

Дівчина розуміла, що дім Остапа — за океаном. Саме там на нього чекають рідні й робота. Швидше за все після завершення проєкт він повернеться саме туди. Питання в тому, чи залишиться тоді в його житті місце для неї, Яни? Чи потрібна вона Остапові в далекій країні? Не менш важливим було інше — чи готова вона сама поїхати світ за очі?

Та зараз і тут вони просто кохали один одного, хоча й  не вимовляли це слово вголос. Яна сама зважилася на ці стосунки. Її ніхто не примушував. Значить, і відповідати за наслідки буде особисто, не вплутуючи в них Остапа.

У той день він попередив її, що після роботи заскочить до готелю за потрібними речами й кореспонденцією, яка продовжувала надходити йому на колишню адресу. Яна не хотіла повертатися додому одна й тому запропонувала зайти за ним.

О п'ятій годині вона постукала у двері готельного номера, не наважившись просто натиснути на ручку. Яні довелося почекати, поки їй відкриють.

Худорлява жінка в халаті та з вологими темним волоссям здивовано дивилася на неї та мовчала, мабуть, очікуючи, що гостя почне розмову першою. Яна ще раз звірилася з цифрами на дверях і ніяково поцікавилася:

— Остап... тут?

— Він вийшов. Зараз повернеться. Можете зайти.

Яна неохоче увійшла до кімнати й тільки тоді збагнула, хто перед нею.

— Хелена?

Жінка влаштувалася в кріслі, махнула рукою в бік дивана й тільки тоді промовила:

— Так. Ми знайомі?

Яна не захотіла сідати й чомусь не сумнівалася, що Хелена знає, хто перед нею, але все ж випалила:

— Я працюю з... в місцевій лікарні. Звіть мене Яною.

Тонкі губи здригнулися в легкій усмішці, проте нічого доброго в ній не було.

Де ж Остап? І що ця жінка робить в його номері?

— Дуже приємно. Навіщо вам Остап?

Яна хотіла сказати, що це — особиста справа, але чомусь передумала.

— У мене є для нього повідомлення.

— Можете сказати мені. Я передам.

Зарозумілість закордонної гості почала Яну дратувати. Можливо, саме тому її відповідь пролунала різкувато навіть для неї самої.

— Я буду розмовляти з ним особисто.

— Ну ж бо, не варто так хвилюватися. Я подумала, що ви поспішаєте, і тільки тому запропонувала допомогу. Адже ми з Остапом не чужі.

— Он як?

Її голос затремтів, і Яна відчула себе маленькою та дурненькою. Потрібно було одразу розвернутися та вийти. А тепер…

— Ми заручені. Мій батько — його роботодавець, тому для Остапа це дуже вигідний шлюб. Ми одружимося, як тільки він повернеться додому.

  Яні здалося, що під ногами захиталася підлога.

— А якщо він передумав?

Жінка примружила очі й зміряла Яну недобрим поглядом.

— Як це?

— Буває ж таке: збирався чоловік одружитися з однією жінкою, а потім несподівано зустрів іншу й поко... передумав.

— Ви розмірковуєте чи на щось натякаєте?

Яні не вистачило сміливості сказати правду.

— Перше.

— Так ось — Остап одружиться зі мною у будь-якому випадку.

— Але чому?

— Інакше мій батько звільнить його. З поганими рекомендаціями. І він не зможе знайти собі іншу роботу. Принаймні, за фахом.

— Боже!

— А чого ви так засмутилися? Ми ж з вами розмірковували абстрактно, чи не так?