Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Дивно відбувається  у цьому житті: зустрічає чоловік жінку й вона для  нього розумна, гарна, позитивна, елегантна, добра, вразлива, кохана… А ще з’ясовується, що у них купа  спільних інтересів. І вже спить і бачить він, що хоче провести з нею все життя. На його щастя вона погоджується. Весілля! Завіса, усі щасливі.

Моя історія нестандартна вже хоча б тим, що свою кохану я знаю з пелюшок. Це не метафора і не гіпербола, і ще менше – іронія. Як зараз пам’ятаю той день, коли  зустрічав разом із Серьогою Лілю з новонародженою Ніною з пологового будинку. Початок січня. Така малюсінька і гарнюсінька, як  дорога лялька. Виросла на очах, поселилася глибоко в душі. І хотів би  та не видереш ніякими кліщами. А я не хочу видирати… Я все більше плекаю те коріння, щоб назавжди в мені, бо  від усвідомлення, що десь є, що їй добре, нічого не потребує, здорова й щаслива – стає так класно, наче напився. 

Серьогине весілля -якесь хренове де жа вю. Ресторан, повно гостей і я шафер. Тільки з різницею у вісімнадцять років. Тоді я очей не міг відвести від нареченої, тепер мене більше  цікавила юна копія тієї нареченої, яка з усіх сил прагнула звабити: починаючи одягом, завершуючи поведінкою. І головне – все чинно, пристойно й доволі культурно. Але мені дах зносило капітально від її поглядів, дотиків, слів. Ніні дуже личила вишиванка з синіми  квітами  на грудях та на пишних рукавах. Може це так  алкоголь подіяв, але  саме на весіллі я усвідомив – не зможу нікому її віддати, ніколи не зможу. Егоїстично, безглуздо й безперспективно, але усього колотило немов у пропасниці, коли до Ніни підходив який-небудь юнак або поговорити, або запросити потанцювати, а їх  навколо неї було, немов ос біля меду. Один захопився,  дав рукам волю, то і я трошки перестарався – загнав пацана в куток і розказав почім у Києві рубероїд.  Хлопчина витріщився, злякався, але зрозумів – тримав піонерську відстань від Ніни.

Усе весілля – суцільна декорація. Всі раділи й веселилися. Лунала запальна  українська музика, навколо яскраві образи, захопливі конкурси й тамада Лариса з її багатозначними натяками. А там ще й дружка ця безрозмірна мадам Ілона підключилася. Табун голодних жінок. Не зразу второпав, що  становище моє на цьому весіллі доволі прикольне – лише я один неодружений, якщо не рахувати ще п’ятьох молодиків у віці  від дев’ятнадцяти до двадцяти трьох  років. Жінок, як і дівчат, чомусь приваблюють старші. Раніше відштовхуючим елементом виступала моя колишня дружина Свєтка. Жінки дивилися на шикарну, доглянуту від кінчиків нігтів на ногах до кінчиків нігтів на руках блондинку-акторку й не рипалися в мою сторону, лише дивилися багатозначно. Статус «холостяк» виявляється має не лише переваги, а й недоліки. А статус «шафер» - це діагноз. А ще коли напарниця така, як ця дико-голодна Ілона, то весілля перетворюється у неприємну, зате захопливу гру  «Дістань мене своєю увагою».

Ще аби на подвиги не тягло – пів біди, а то ж пішов на мотузку почуттів. Такі танці – рідкість у житті. Тримати на руках, чути своє та  її серця, що стукотять в унісон, немов домовилися, відчувати її аромат. Це був не конкурс, а суцільне випробування. Важко було виходити з такого трансу.

Важко бачити, як  вони з Тетяною ділять букета   - сподівання на швидке одруження. Дівчата хочуть заміж – це нормально, так має бути. Що робити мені? Відійти в бік, щоб зустріла  молодого, привабливого, надійного? Чи спробувати стати щасливим самому й зробити щасливою її? Адже я знаю, що їй треба для щастя, бо я вивчив її характер, вмію знаходити ті важелі, які  рухають її в правильному напрямку. Ніхто її не зможе любити так, як це здатен зробити я. Чи все ж  зможе? Я зробив спробу, дав шанс Вадиму. З них могла б скластися непогана пара. Цей йолоп переключився на Таньку.

—    Чого тобі не вистачає? Чоловік не має бути таким непостійним,-  як я його вичитував за ту історію з фальшивим сватанням. Хлопець  не виправдовувався, але прямо сказав: « Ми домовилися з Ніною бути друзями. Вона любить вас. Повірте, мені в цьому трикутнику нічого не світить».

Ото тоді треба було  їхати до Австрії … Але не було б зламаної ноги, не було всього, що сталося… Серьога не зустрів би свою Свєтку… Як усе закономірно у цьому світі.

—    А ти чого букета не ловив? – Серьога вирішив підковирнути.

—    Традиції, блін, вчити треба! Чоловіки, щоб ти знав, не ловлять букети. Вони підв’язки ловлять,- пошепки просвітив. А нехай знає, як мене чіпати.

—    Підв’язки – це що і де? – ото вже ж темінь столична безпросвітна. Вдруге одружується, а про жінок нічорта не знає. Навіть розміру одягу своєї дружини.

—     Іди у дружини попитай, -  ненав’язливо послав.

Серьога поцікавився у Свєти, чи є у неї підв’язки. Засоромив дружину вкрай, проте стягнув з неї  панчохи. І обидві віддав мені. Щоб одружився, напевне.

—    Ну дякую, що хоч не білизну,- щедрий у мене друзяка. М’яв я ті   білі прозорі панчохи у руках хвилину, а потім цілком інтуїтивно запхав у кишеню. І забувся за них. Можливо, ніколи б не згадав, якби не кумедна ситуація. Ото що найбільше пам’ятається з весілля? Ні, не сукня нареченої, навіть якщо за нею їздили додому до самого Ів Сен Лорана і вона сяяла мільярдами стразиків. Запам’яталася Ганна Афанасіївна з величезним короваєм. Тут спрацював принцип контрасту: вона маленька, він величезний, вона каже, що хліб гидкий, а люди побільші куски відколупують. Тут закони реклами не катять, антиреклама більший рушій прогресу, бо обов’язково треба дізнатися, що не так? Посмішка сама повзе по обличчю, коли згадую  прикольно танцюючого дідуся після п’ятої чарки. Ну і вкрай дибільна ситуація з тими панчохами…

Чим довше тривало весілля, тим гості ставали все веселішими, а конкурси тамади Лариси  більш відвертішими. На правах шафера я апріорі  мав приймати участь, але цього разу закликали до участі жінок. А вони й не проти.  На кону - пляшка шампанського. Деякі чоловіки навіть випхали грати своїх дружин.  По завданню на рахунок три кожна учасниця повинна була підбігти до  першого ліпшого чоловіка і зняти з нього максимум одягу ( ох вже ж ці  весільні конкурси, ніколи не обходяться без нотки вульгарності), допоки  лунає музика аж дві хвилини! «Ну що там можна зняти за дві хвилини?» - скажете ви. Помиляєтеся!