Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Як і зазвичай, до вечора мороз почав міцніти. Сніг, набравши твердості, вже не піддавався під ногами, а невдоволено порипував у такт кожному крокові. Місяць, обіцяючи ще більшу холоднечу, прикрасився червоним ореолом. Вулиці помалу пустіли. То в одному, то в іншому вікні затеплилося світло. Темніло. Люди сідали вечеряти.
Підтримуючи тестя під руку, Нестор поглядав на темне небо і думав, що сьогодні йти до Архипа вже пізно. Поки до хати Комарів дістануться, зовсім стемніє. А старі люди лягають рано. Тим паче, узимку. Та й самому не дуже хочеться лазити вночі незнайомим містом. Це не степ, і не ліс — тут заблукати простіше. Нехай уже завтра.
Чи коли там нагода випаде, якщо завтра не до гостювання буде. Адже худоба вічно не житиме на згорілому хуторі. Треба її переводити на нове місце. Та й хату для них із Марічкою підготувати. Подивитися, чи не просіли де стіни. Законопатити, затерти глиною... Протопити гарненько. Хата геть виморожена за стільки часу. В один день і не прогріється... Загалом, справ безліч. І, знов-таки, папери на землю у писаря забрати треба. Тепер, мабуть, уже зволікати з ними не буде. Затвердить…
Але доля, як завжди, все повернула по-своєму. Якраз біля мосту зустрілися їм сани, що поверталися з хутора. Тестя посадовили на купу одягу, а що сани були маленькі, а народу багато — Марічка вирішила пройтися з Нестором.
Ну, от як їх зрозуміти? Жінок, себто. Притиснулася збоку, уткнула носа в рукав і сяє поряд буквально випромінюючи щастя. Яка в цьому насолода? Посидіти вдвох біля вогнища, поки м'ясо смажиться, або полежати поруч, коли не те що на більше сил немає, а за кисетом ліниво простягнути руку — це справді приємно. А дибати по морозі, навіть не відчуваючи тіла крізь кожух… Ні, правильно говорив батько курінний — молодиці та дівки зовсім з іншого тіста зліплені. І правильно, що їх на Січ не пускають, а то б ніякого порядку не було. Одна метушня...
Хоча, треба визнати, без них теж зле. І на серці туга-сум, і в тілі неспокій, зайва гарячковість. А притиснеш ось таке, палке та м'яке до серця, і життя одразу стає веселішим. І осмисленнішим. Зайва суєта щезає, і думки розміренішими стають.
От хоч зараз... Здавалося б, стільки проблем, а замість того, щоб думати про те, як і в якій черговості їх вирішувати — в голові тільки одне крутитися: а чи не затягти молодицю хоча б он у ті кущі верболозу над берегом і хутенько... повернути думки у потрібне русло? А що? Місце тихе, далеко від чужих очей. Навіть удень, а не те, що зараз….
— Як добре… — прошепотіла тихо Марічка, притискаючись ще міцніше. — Так би йшла й йшла… Зовсім додому не хочеться.
— Гм ... — Нестор згадав попередні плани. — Якщо хочеш, то можемо ще пройтися. Де Архип Німий живе знаєш?
— Так. А що?
— Мені до нього треба…
— Хочеш його про скарб розпитати? — кивнула Марічка.
— Не розумію? — знизав плечима запорожець.
— Чого?
— Якщо вся Сміла знає, що Архипу достеменно відома таємниця басурманського скарбу, чому ж досі ніхто старого про неї не розпитав до ладу?
— Тож тому й не розпитали, що він майже ні з ким говорити не хоче, — фиркнула молодиця. — З одними просто відмовчується. Німий — і вся розмова. А іншим, зрідка, закидає: що як прийде той, хто має право, з тим і поговорю.
— То, може, він нічого не знає? А просто вдає? Літні люди часто дивакують…
— Знає, — не погодилася Марічка. — Дещо говорив кілька разів. Тим, що занадто вперто наполягали.
— І що?
— У тому й річ, що нічого доброго. Тільки за ті роки, що я знаю, троє зникли. Пішли до лісу і більше їх ніхто не бачив. Один — збожеволів... Поблукав Степановою балкою, а потім прийшов додому і повісився. А ще кажуть, що в той же час, коли ті троє зникли, з'являлися в околиці міста вовкулаки та упирі.
— Цікава байка ...
— Не віриш?
— Ну, не так, щоб зовсім… навряд чи ти сама все це вигадала. Диму без вогню не буває, — знизав плечима Нестор. — Але ...
— Хома Невіруючий.
— Ні, ні... — Нестор притиснув міцніше молодицю, що почала ображено відсторонюватися. — Не дуйся. Я ж не про тебе говорю. Просто вся ця історія дуже схожа на місцеву байку, якою дітей лякають, щоб ті по лісах без дорослих не лазили. Або привертають увагу приїжджих. Готових виставити в шинку пару кухлів пива за цікаву історію.
— Угу… А позавчора ти теж у байку для приїжджих стріляв? Гарна така була байка. Замалим двері не висадила.
— А що ми бачили? — Нестор навіть зупинився від несподіваної думки. Тепер, коли емоції вщухли, а час злегка згладив гостроту відчуттів, у пам'яті багато чого стало здаватися дещо інакше. — Мохнате рило та великі ікла? Так шатун, п'ятирічок ще й не таким страхопудом виглядає, коли дибки встане.
— Ти що? — Марічка розгублено заморгала. — Який же це ведмідь? А палаючі, як вугілля очі?
— Відблиск вогню…
— А чому ж тоді його звичайні кулі не брали?
— Може, не вцілив?
— А сліди, що зникли?
— Гм… Зі слідами справді загадка… — визнав козак.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан», після закриття браузера.