Читати книгу - "Крадії та інші твори, Вільям Фолкнер"

— Тільки матуся про це знає більше від мене, — сказав Пруйт. — Ходімо на веранду.

Ми зійшли з ним на веранду, де пухка сива стара жінка в чистому картатому капелюшку, в сукні й чистому білому фартушку сиділа в кріслі-гойдалці і лущила горох у дерев’яну миску.

— Це адвокат Стівенс, — мовив Пруйт. — Син капітана Стівенса з міста. Він хоче знати про Джексона Фентрі.

Отож ми посідали, і вони обоє — то син, то матір — почали розповідати по черзі.

— Онто їхня земля, — сказав Пруйт. — Шмат її видно з дороги. А чого не видно, виглядає не ліпше. Але його татусь і дідусь порали її і добували з неї собі на прожиття, і тримали родину, і сплачували податки, і не заборгували ані живій душі. Не збагну, як вони це робили, однак робили. І Джексон став до помочі, заледве підріс настільки, щоб дотягтися до чепіги плуга. Він так майже й не виріс вищий. Жоден з них не виростав. З того, мабуть, усе й пішло. Отже, Джексон і собі почав її порати свого часу, аж поки не став на порозі двадцяти п’яти літ, а виглядав уже на сорокалітнього; ні в кого ласки не питаючи, сам неодружений і взагалі ніякий, вія жив удвох із татом, і самі вони собі прали й варили, бо як же чоловікові женитися, коли на двох з батьком у них одна пара черевиків. Та й взагалі, чи був сенс брати жінку на цю землю, що вже звела зі світу його бабу й матір, ще й сорока обом їм не було. Аж це якось увечері…

— Дурниці, — урвала його місіс Пруйт. — Як твій тато побрався зі мною, ми не мали навіть даху над головою. Ми оселилися в орендованій хаті на орендованій землі…

— Ну гаразд, — погодився Пруйт. — Аж це якось увечері приходить він до мене та й каже, що напитав роботу на тартаку у Французовому Закруті.

— У Французовому Закруті? — насторожився дядько Гевін, і очі йому ще дужче заясніли, вже не стільки уважні, як передусім жваві.

— На поденщину, — пояснив Пруйт. — Не щоб забагатіти, а доробитися, може, якогось гроша, — аби не мусити животіти, як животіли його дідусь, доки не помер одного дня між чепігами плуга, і його тато, чекаючи смерті десь у кукурудзяній борозні, і як мусив би він і сам животіти, та ще й не маючи сина, що хоч підібрав би його, неживого, з землі. Мовляв, він підрядив негра, щоб помагав порати землю татові, поки його там не буде, і він був би дуже вдячний, якби я туди навідувався вряди-годи взнати, чи добре почувається його тато.

— А ти й навідувався, — мовила місіс Пруйт.

— Та підходив таки близенько, — погодився Пруйт. — Підходив до самого поля, тож чув, як старий клене негра за повільність, і бачив, як той негр силкується не відставати від нього, і думав: «Оце добре, що Джексон не взяв двох негрів обробляти землю, поки його самого там не буде, бо якби цей старий — йому вже було під шістдесят — прожив хоч один день, відсиджуючись у холодку і не маючи чого рубати чи копати, то він і до захід сонця не протяг би». Так ото Джексон подався геть. Пішов пішки. Бо вони мали тільки одного мула. Другого в них і зроду не бувало. Ну, та це всього яких миль за тридцять. Не було його так років два з половиною. Коли це одного дня…

— Він вернувся додому на перше різдво, — озвалася місіс Пруйт.

— Еге ж, — погодився Пруйт. — Він пройшов ті тридцять миль пішки й перебув різдво вдома, а назавтра знову пройшов ті самі тридцять миль назад до тартака.

— Чийого тартака? — запитав дядько Гевін.

— Квікового, — відказав Пруйт. — Старого Бена Квіка. Але на друге різдво він уже додому не приходив. Аж десь на початку березня, десь тоді, як річка на Французовому Закруті починає так пересихати, що й колоди через неї можна волочити, і вже скидалося, ніби він зібрався не в жарт одробити третій рік на тартаку, він раптом кинув роботу й повернувся додому. Але цим разом не пішки. Приїхав найнятою бричкою. Бо мав при собі козу й дитя.

— Заждіть, — озвався дядько Гевін.

— Ми так гаразд і не знали, як він приїхав додому, — докинула місіс Пруйт. — Бо він пробув удома вже більше тижня, коли ми довідалися, що в нього дитя.

— Заждіть, — повторив дядько Гевін.

Вони ждали, дивлячись на нього, — Пруйт сидів на поруччі веранди, а місіс Пруйт усе лущила горох із довгих ламких стручків, і обоє дивились на нього. Радості у його очах тепер було анітрохи не більше, ніж перше непевності чи навіть задуми; вони лиш заясніли ще дужче, так, ніби оте щось, причаєне в них, спалахнуло шалено, хоч очі й далі були спокійні, — так наче випереджували розповідь.

— Гаразд, — промовив він. — Розповідайте далі.

— І коли я нарешті довідалася й пішла туди, — сказала місіс Пруйт, — то немовляті не було ще й двох тижнів. І як тільки він його виходжував на самому козячому молоці…

— Коли ти не знаєш, то де вже мені знати, — сказав Пруйт. — Коза не те, що корова. Козу треба доїти кожних дві години чи десь так. Тобто й цілу ніч.

— Атож, — погодилася місіс Пруйт. — Він не мав навіть пелюшок. Кілька розпоротих торбин з-під борошна, та й годі, а повивати його навчила повитуха. От я накраяла трохи пелюшок і віднесла йому; він тримав і далі того негра до помочі татові в полі, а сам варив, і прав, і дитя бавив, і козу доїв, щоб його нагодувати; і я казала йому не раз: «Давай я візьму його. Бодай поки ссе. І ти теж можеш у нас у домі поселитись, коли хочеш». А він тільки дивився на мене — маленький, худий, вже виснажений, — зроду ж бо за столом не наїдався досхочу, і казав: «Дякую, місіс. Я сам дам собі раду».

— І вийшло на його, — сказав Пруйт. — Не знаю, який із нього був робітник на тартаку, а що він ніколи не мав ніякої ферми, то хто зна, який із нього був би й фермер. Але хлопця він таки виходив.

— Атож, — притакнула місіс Пруйт. — А я все напосідалася на нього: «Ми навіть і не чули, що ти одружився», — кажу йому якось. А він: «Так, мем, ми побралися торік. Коли