Читати книгу - "Гра почалась 4. Губернатор, Євгеній Шульженко"

- Ми не збираємось забирати ваш гіпермаркет, - почав Степан, - живіть собі, нас не чіпайте. Але ми маємо домовитись, щоб потім не повертатись до таких бійок. Вони не потрібні ні нам, ні вам. – Степан помовчав та додав, - дай наказ всім своїм командирам вийти до нас на переговори.

Степан підізвав двох хлопців та попросив підняти Семена на ноги. Сам же підійшов, дістав ніж та розрізав клейку стрічку у того на ногах. Ватажок почав розминати ноги, тихо застогнав від задоволення. Руки були зв’язані, тому Семен разом з двома хлопцями підійшов до вхідних дверей та постукав. Вмить, з’явилась перелякана дівчина. Семен попросив зібрати командирів. Вони мали без зброї вийти на вулицю. Пообіцяв, що нікого чіпати не будуть, тому діти можуть відпочивати після битви.

За декілька хвилин, центральні двері відчинились, на вулицю вийшла група дітей. Хлопці та дівчата, без палиць та труб, повільно вийшли, напружившись, роздивляючись воїнів міста Сонця. До цієї групи вийшли Степан та Євген, Оля та два хлопці, що тримали Семена.

- По-перше, ми представляємо місто Сонця, - почав Степан та вклонився, - наше поселення доволі далеко звідси. У нас були питання один до одного. Та я впевнений, що ці питання зараз будуть вирішені раз і назавжди. – Степан глянув на Євгена, але той мовчав та дивився на Семена, - По-друге, ми хочемо погодити з Вами мирний договір. Ви відпускаєте наших полонених та не нападаєте, якщо ми будемо десь поряд. Ми гарантуємо, що не будемо більше воювати з вами.

- З полоненими все зрозуміло, - відповів Семен, - Христино, йди всередину та дай наказ вивести хлопців.

- Дівчину теж відпустіть, - хриплим та спокійним голосом мовив Євген.

- Я казав тобі, - втомлено відповів Семен, - вона заснула. Ми не маємо до цього відношення. Полонені спробували втекти та вискочили на дах. Двоє хлопців спустились по пожежній драбині. Дівчина ж не добігла до драбини та зупинилась. – він замовчав, подивившись на губернатора, - її почало хитати, трясти. Вона просто впала.

- Вона щось сказала? – спитала Оля, - вона казала, що їй погано? Можливо, вона хворіла?

- Ні, наші охоронці приносили кожен день їжі, - відповів Семен, - якби було щось не так, мені б обов’язково повідомили.

- То Лера щось казала тобі на даху? – перебив Семена Євген, - тебе запитали.

- Так, вона дещо сказала, - Семен знову подивився на Євгена, - вона сказала, що в неї день народження і в свої тринадцять років вона може робити, що захоче. Після цього вона впала, я навіть не встиг її підхопити.

- Тринадцять років.. – тихо мовив Євген та відвернувся від дітей, відчувши сльози на очах.

Губернатор згадав записи про вірус Гамма та пояснення, що дорослі від тринадцяти років засинають «постійним» сном. Євген ще тоді задавався питанням щодо дітей, яким в новому світі виповнюється тринадцять років. Ось тобі і відповідь. Зараз вони балакають, воюють, будують новий світ. Але як тільки кожному з них виповниться тринадцять років – вони заснуть. Просто заснуть. Як Лера. Ось ти живеш, а ось падаєш та пропадаєш в «постійному» сні дорослої людини. І всьому цьому винен вірус Гамма, про який зараз не знає ніхто.

Христина, командир поселення гіпермаркету зникла всередині магазину. Через декілька хвилин, двері знову відчинились, на вулицю вийшла група дітей. Костя та Раміль побачили своїх друзів та всміхнулись, кинулись обніматись та весело сміятись. За хлопцями, вийшли двоє воїнів гіпермаркету, тримаючи Леру за руки та ноги. Дівчина спала, закривши очі, така тиха, спокійна. Полонену поклали на землю, поряд з Степаном та Євгеном. Губернатор впав на коліна біля дівчини та почав гладити її волосся. Лера навіть уві сні була чарівною, було враження, що навіть зараз вона всміхається. «Як я цього не бачив раніше?» - подумав Євген, відчувши, що серце від болю стиснулось майже в тонку точку.

- Як сказав Степан, - Євген піднявся та подивився на Семена та інших командирів ворога, - ми пропонуємо мир. Ніякої війни більше не буде. Ми забираємо полонених та більше не заважаємо вам. Але, - він підняв палець вгору, - ми маємо можливість проходити повз вас, ви не маєте нас зупиняти. Столиця велика, весь світ не крутиться навколо вашого гіпермаркету. Ніяких бійок, ніяких полонених.

- Ми згодні, - відповів Семен, та подивився на своїх командирів, - всі згодні?

Діти відповіли в один голос, що вони приймають умови та раді, що все закінчилось. Семен  хмикнув та простягнув свої зв’язані руки Степану. Хлопець дістав ніж, але Євген зупинив його.

- Остання умова, - губернатор був впевненим та холоднокровним, - Семен має понести покарання за сон Лери.

Командири гіпермаркету напружились, зробили декілька кроків назад, дивлячись на вхідні двері, шукаючи зброю. Та Семен всміхнувшись, підняв руки, показуючи, щоб ті заспокоїлись. Ніякого опору він не збирався чинити.

- Євген, - тихо відповів Семен, - всі дорослі заснули. В новому світі лишався я та мої сестрички. Ти відібрав їх у мене, - він замовчав, тяжко дихаючи, стримував сльози, - я хотів помсти, я хотів побачити тебе сплячим. Та я отримав значно більше, я побачив твою біль. Ти відчув те саме, що відчуваю я. Живи з цим. Це і є моя помста. Тому я готовий до покарання. Я гарантую тобі, що ти не відчуєш полегшення від того, що я засну. Але тобі вирішувати звичайно. Я приймаю твою умову.

Семен подивився на Степана та попросив дати можливість переговорити зі своїми командирами окремо від всіх. Він мав дати останні розпорядження та погодити нового ватажка поселення гіпермаркету. Степан погоджено махнув головою та показав рукою на куток зліва від центрального входу. Семен подякував та позвав дітей за собою.