Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

сунуло ціле вороже військо. Селяни ховалися у печерах, пивницях та старих криницях, навіть під копицями сіна, сподіваючись, що велетень їх не помітить і омине стороною. Церкви дощенту заповнилися втікачами, які шукали захисту у Христа, міркуючи, що то сам Сатана або ж один із його намісників повстав, аби сплюндрувати та спустошити увесь сей край. 

Мандрував той велет туди й назад і голосом, подібним до літнього грому, невпинно промовляв божевільні прокляття, немислимі непристойності та блюзнірства. Чули люди, як він, звертаючись до гурту вбраних у чорне постатей, яких носив на спині, промовляв щось таким тоном, ніби давав настанови чи показував приклади, як ото учитель зазвичай промовляє до своїх учнів. Ті люди, які знали Натаїра, відзначили неймовірну схожість велетенських рис і громоподібного голосу із рисами та голосом чаклуна. Краєм пішла поголоска, що куций чаклун, либонь, уклавши якусь огидную угоду із Сатаною, дозволив перенести свою прокляту душу у сюю титанічну постать; і, несучи із собою учнів, повернувся, щоб вилити свою невситиму лють і бездонну ненависть на світ, який глузував з нього через миршаву статуру, ганьбив і кривдив за його чаклунство. Подейкували також і про цвинтарне походження сього страхітливого втілення; й воістину, недарма казали, що колос відкрито оголошував, хто він такий. 

Було б надто втомливо розлого згадувати тут про усі ті страхітливі злодіяння та вчинки, сповнені жахливої жорстокості, які приписують отому хижому велетові… Кажуть, траплялися люди — здебільшого священники та жінки, — яких він ловив, коли ті втікали, та відривав їм кінцівку по кінцівці, неначе дитина, яка четвертує комаху… Коїв він також і набагато гірші речі, яких не згадуватимемо ми у сьому письмі… 

Чимало самовидців оповідали, як той колос уполював П’єра, володаря Ла-Френе, коли той саме виїхав зі своїми гончаками та людьми, щоб уполювати в поближньому лісі шляхетного оленя. Наздогнавши коня з вершником, велетень схопив їх та затис у жмені, підняв у височінь і так поніс їх, широко ступаючи понад верхівками дерев, а згодом, проходячи попри замок Ла-Френе, пожбурив їх просто у гранітні фортечні мури. Тоді упіймав і червоного оленя, якого хотів уполювати П’єр, та й вергнув його вслід за ними; і довго ще залишалися на замковому камінні величезні криваві плями, що утворилися від удару їхніх тіл об мури, і ніколи їх так повністю й не змили ані осінні дощі, ані зимові сніги. 

Незчисленні історії розповідали також і про інші, сповнені непристойного блюзнірства та глуму діяння, що учинив колос: про вирізьблену з дерева Пречистую Діву, яку він кинув у річку Ісуаль понад Зімом, прив’язавши її перед тим людськими кишками до зогнилого, одягненого у кольчугу тіла нечестивого злочинця; про трупи, що кишіли хробаками, які він руками викопав із неосвячених могил і вергнув на подвір’я бенедектинського абатства у Периґоні; про церкву у Сен-Зенобі, яку він, разом з усіма священниками та парафіянами, поховав попід горою нечистот, яку накидав, зібравши купи гною з усіх поближніх ферм. 

 

  VIII. Поверження коло́са 

 

Невпинно крокував велетень туди й сюди — нерівним, п’яним, зиґзаґоподібним шляхом, снуючи поруйнованим краєм з кінця в кінець і з боку в бік. Блукав він, немов одержимий якимось безжальним демоном зла та вбивства, залишаючи по собі, як жнець залишає по собі скошене сіно, дедалі більші обшири, в яких панувало спустошення, насильство й кривава розправа. І коли сонце, почорніле від диму палаючих сіл, похмуро зайшло ген за лісом, люди ще й досі бачили, як ходить він у присмерку, та досі чули лиховісний гуркіт його громоподібного реготу. 

Уже присмерком, наближаючись до брам Війона, Ґаспар дю Нор побачив велета крізь просвіти між деревами предковічного лісу — у далені виднілися голова та плечі страхітливого колоса, який рухався вздовж річки Ісуаль і час від часу зникав з очей, коли нахилявся, щоб скоїти чергове жахливе злодіяння. 

І хоч яким заціпенілим від утоми та виснаження був Ґаспар, одначе пришвидшив він свій біг. Хай там як, а він не вірив, що почвара до наступного дня спробує вторгнутися до Війона, особливої цілі для Натаїрових ненависті та злоби. Лиха душа чаклуна торжествувала, знайшовши втіху у своїй майже безмежній здібності кривдити і руйнувати, та вже напевне волітиме відкласти на потім вершинний акт помсти, а поки — цілу ніч сіятиме жах у довколишніх селах та їх околицях. 

Незважаючи на лахміття та бруд, які робили Ґаспара майже невпізнаваним і надавали йому найпослідущішого вигляду, вартові при міській брамі впустили його без жодних питань. Війон нині заполонили цілі тлумища людей, які утекли з прилеглих селищ, шукаючи прихистку за його кам’яними мурами; і жодному з тих утікачів, хай навіть найсумнівнішій особі, не відмовляли у дозволі увійти до міста. На мурах вишикувалися лави лучників і списоносців, готові стати велетові на заваді та не дати йому пройти до міста. Понад брамою стояли напоготові арбалетники, а вздовж валу, який оточував фортецю, через певні проміжки один від одного були встановлені мангонелі. Місто клекотіло й гуло, неначе розтривожений вулик. 

На вулицях панували безтямність і сум’яття. Повсюди у сьому безцільному потоці кружляли бліді, охоплені панікою обличчя. У сутінках тоскно мерехтіли і сновигали по вулицях смолоскипи; на місто неначе впала загрозлива тінь від крил, які здійнялися з Ереба. Той морок був оповитий незбагненним страхом, тенета безнадії душили усіх навколо. Й отсим сповненим дикого безладу та шалу шляхом прямував Ґаспар. Мов той упертий плавець, розтинав він хвилю нескінченного й в’язкого нічного страхіття та спроквола пробирався вперед, торуючи шлях до своєї оселі на піддашші. 

Згодом юнак заледве міг пригадати, чи їв і чи пив він тоді бодай щось. Змучений понад усі межі тілесної та душевної витривалості, кинувся він на свій солом’яник, навіть не знявши просоченого тванню лахміття, і безтямно проспав аж до години, що відділяє північ від світання. Він прокинувся від мертвотно-блідого проміння круглого місяця, що лилося на нього крізь вікно; підвівся та провів решту ночі, здійснюючи певні окультні приготування, які, він вважав, дадуть йому єдину можливість подолати пекельную почвару, яку сотворив і в яку вдихнув життя Натаїр. 

Гарячково працюючи при світлі місяця, що хилився до заходу, та єдиного тьмяного світоча, Ґаспар зібрав різноманітні інґредієнти та пригадав навички добре знайомого йому алхімічного мистецтва. Врешті-решт, по тривалому та дещо таємничому приготуванню, змішав юнак із тих складників темно-сірий порошок, яким, він бачив, Натаїр послуговувався за численних нагод. Ґаспар дійшов висновку, що колос, якого склали з кісток та плоті мерців, оживлених нечестивим чаклунством і спонуканих до дії самою лише душею мертвого чаклуна, підпаде під вплив сього порошку, який Натаїр застосовував, аби повергати оживлених ним мерців. Порошок сей, варто йому було лише потрапити до ніздрів таких трупів, змушував їх мирно повертатися до своїх гробниць, вкладатися там і поринати у відновлений смертний сон. 

Ґаспар приготував чималу кількість тієї суміші, зваживши, що малої дрібки буде замало, аби приспати велетенську цвинтарну почвару. Його жовта свічка вже ледве жевріла та блідла на тлі білого передранішнього світла, коли завершив він промовляти латинську формулу страхітливого словесного приклика́ння, що надавала суміші більшу частину її дієвості. Формула тая закликала на допомогу Аластора та інших злих духів, до чого