Читати книгу - "Різдвяні кружляння, Крістіна Лорен"

Мені аж у вухах клацає, ніби зачинилися двері і крізь шпаринку присвиснув вітер. Увага Ендрю зосереджується на моїй усмішці, що розтягується на обличчі.

— І я тебе кохаю.

Він накручує моє пасмо собі на палець.

— І тобі не треба завтра повертатись у Каліфорнію?

— Не треба. Я стою на слизькому шляху пригод і готова до будь-чого.

— Це — гарні новини.

— Ага, без жартів. Останнє, чого я хочу, — опинитись у літаку.

Він сміється.

— Так сталося, що у мене є позашляховик, а Денвер усього за вісім годин їзди звідси. Можливо, ми могли б трохи покататися?

Я тягнусь до нього, а він схиляється мене поцілувати, і полегшення таке потужне, що схоже на шаленство, яке струменить венами.

Ендрю щасливо бурмотить, повільно відходячи після поцілунків, схожих на підсолоджені краплі дощу. Йому потрібна мить, аби розплющити очі, і, я присягаюся, через ту усмішку, сповнену глибоких почуттів, я закохуюсь у нього ще більше.

— Я радий, що ми подолали нашу першу сварку.

Стривожено відступаю:

— Це була наша перша сварка?

Він теж відходить.

— А ти гадала, то був кінець?

— Ну… так. Ти сказав, що взагалі мене не знаєш, — недовірливо й нервово гигикаю, спостерігаючи, як його очі наповнюються бісиками, а обличчя розтягується в усмішці. — Що? Чого регочеш?

— Бо знову твоя правда, але щось ти рано здалася після тринадцяти років очікування.

Я грайливо штовхаю Ендрю, але той не може відійти надто далеко.

— А що мені було думати?

— Ти знаєш мене цілих двадцять шість років! Один день — крапля в морі.

— Ми були парою лише тридцять шість годин! Один день — це дві третини нашого роману.

Він радісно з цього сміється, а потім на мить завмирає. Ендрю дивиться на мене з сяйливою пристрастю. Я починаю непокоїтись. Інстинкт самозбереження підступає до горла.

— Мої батьки не сваряться, — нагадую йому. — Вони бурчать, проявляють пасивну агресію, а після єдиної великої сварки тато з’їхав.

— Гаразд, що ж, ти вчишся вправлятися з конфліктами, бо розумні люди, як ми, у стосунках не весь час погоджуються одне з одним. Це — наука.

— То он що таке, — шкірюсь я, — ці ваші стосунки?

Він — мила комбінація зворушення й нервування.

— Сподіваюся.

— Прямо зараз Мей, якій від тринадцяти до двадцяти шести років, грає в «Людину, що біжить»[44], — стукаю себе по скроні.

Ендрю поволі вгамовується.

— Тож… ми…

— Важко сказати, — виштовхувати слова — все одно, що ковтати скло, бо настала мить правди. — Ти мені віриш?

— Ти про бажання?

Це — водночас найбільш ясний та дивовижний досвід у моєму житті, і поряд із коханням до нього виникає невпевненість у тому, як продовжувати стосунки з Ендрю, якщо він вважає, що це все був лише сон.

— Ага.

— Звісно, вірю.

Плечі опускаються, мов вощаний папір.

— І… тобі з цим усім… нормально?

— Дозволь запитати, — опирається Ендрю. — У нинішній версії Різдва твій тато зламав зуб, відкусивши мамин злаковий батончик?

— Звісно, ні.

— А Кеннеді поранила коліно?

Я розумію, до чого він веде, й розпливаюсь в усмішці:

— Ні.

— Бачиш? Ти знала про спальні мішки у коморі. Переконала тата стосовно джину. Якось умовила Бенні купити хижку. І якби я послухав твої слова про Місо, то мій улюблений бридкий святковий светр був би цілий, чи не так?

— Це навчить тебе слухати твою… — усміхаюся й затинаюсь, коли частина мого речення зависає, мов стрічка на вітрі.

Очі Ендрю звужуються з розумінням.

— Мою кого?

І ось на мить я втрачаю впевненість. Маючи надії достатньо високі, аби відірвати хижку від землі, хіба не було б ідеально, якби всесвіт востаннє відсунув з-під мене стілець?

Але цього разу я не стрибаю в минуле.

— Твою кохану дівчину, яка мандрує в часі.

Усмішка Ендрю осяює шафу зсередини.

— Нарешті, Мейзі. Гадав, ти ніколи цього не скажеш.

Епілог

Шість місяців по тому

— Помагайбі, — гукає Бенні з ґанку. — Я за милю тебе побачив.

Мені не треба уточнювати, до кого з нас він звертається. Сто відсотків, що це не я в майці приглушеного вересово-сірого кольору та вицвілих шортах.

— Та невже? — Ендрю пригладжує свій бридкий светр. — Що скажеш? Він мені личить?

— Ти в ньому ще не запарився? — запитує Бенні. На вулиці справді так спекотно, що, присягаюсь, я бачу, як його голос прорізає хвилясте повітря.

Ендрю мотає головою:

— Те що треба.

Кинувши оком на коханого, помічаю, як крапельки поту скупчуються на його лобі при спеці в дев’яносто градусів[45]. Який же він милий брехун. Я б із радістю відпустила його руку, поки ми крокуємо алеєю — така вже вона липка. Усі ми знаємо, що заради власної правоти він пожертвує особистим комфортом. Цього разу Ендрю вирішив, що його «родзинка» в хижці — святкові светри. Будь-яка урочистість підійде. Волошково-синій, вишнево-червоний, сліпучо-білий — його любовна ода нашим батькам. Б’юсь об заклад: до обіду він його скине.

— З четвертим! — горланить Ендрю.

— З четвертим. Ходіть сюди, — махає Бенні.

Гравій хрускотить під моїми снікерсами, коли я біжу до парадних сходів назустріч моєму улюбленому дядькові. Наша автівка стоїть на головній дорозі, припаркована якомога далі від будівельних машин, які скупчились на алеї біля хижки — чи печери, як обізвав її Бенні. Я вже бачу пророблену роботу, і вона приголомшлива. Ґанок мов новий. Усю хижку перефарбували у той самий відтінок коричневого з зеленими віконницями, але вражає те, яке диво обмивання та свіжий шар фарби можуть зробити з цим місцем. Усі вікна перемістили, карнизи перебудували. Новий дах, нова панорама і засклений з одного боку ґанок перебувають у процесі розробки на західному боці будинку, що зі сторони гори. Я вже вмираю від бажання побачити, який вигляд усе має зсередини.

Обійми Бенні поглинають мене, але я одразу ж здивовано з них вириваюся. Він пахне своїм звичайним трав’яним шампунем, а ще — сосною та осикою, ґрунтом і лаком для дерева. Моїм тілом гуркотить його сміх, і відчуття повернення сюди разом з Ендрю вперше з моменту свят схоже на те, ніби залазиш у пінисту ванну з видом на океан під час заходу сонця. Просто рай.

Бенні відхиляється, тримаючи мене на відстані витягнутої руки, й вивчає.

— Маєш гарний вигляд, недотепо.

Переконана, він має рацію, — щастя накладає сяйво на нашу шкіру й підстрибує в наших кроках — але зараз черга Бенні говорити. Він засмаглий, волосся вигоріло на сонці та вкрилося пилом від, як я припускаю, постійної роботи над будинком. Його усмішка вигинається по-новому