Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

справ Великої Британії вважало, що приєднання Миколайчика до Люблінського комітету проблему не вирішить. У меморандумі про «польсько-російське врегулювання» від 5 січня стверджувалося: «Недостатньо примусити Миколайчика та його прихильників підписати пакт із радянцями, адже такий пакт може не мати тривалих наслідків; утім, для польської сторони необхідно, щоб відповідальність за таку угоду розділив увесь спектр польських політичних сил»[242].

Таку програму було набагато легше сформулювати, ніж запровадити. З одного боку, серед «усього спектру польських політичних сил» в еміграції не було згуртованості. Рузвельт, Черчилль та Іден вважали за краще мати справу з Миколайчиком, який зараз не мав влади, але законним представником поляків за кордоном тепер був Томаш Арцішевський. Він і його прихильники виступали проти будь-якого компромісу з радянцями щодо кордонів і складу уряду. Упродовж січня Іден та його радники обговорювали різноманітні сценарії вирішення проблеми. Один із них включав повернення Миколайчика до влади, а тоді пошук компромісу між лондонськими та люблінськими поляками. Від проекту зрештою відмовилися, оскільки було зрозуміло, що немає спільної платформи для співпраці Миколайчика і Арцішевського.

Сер Орме Сарджент висловив позицію багатьох своїх колег у Міністерстві закордонних справ Великої Британії, коли 8 січня виступив проти створення нового представницького уряду в Лондоні: «Таким чином ми кинемо виклик Сталіну, і я не бачу, що це наблизить нас до компромісного рішення, якого ми повинні прагнути». Він не мав жодних ілюзій стосовно представницького характеру уряду в Любліні, але вважав, що за радянської підтримки та з допомогою тактики НКВС йому вдасться залучити нових прихильників. «Замість того щоб розбудовувати конкурентне представництво уряду в Лондоні, нам варто б спробувати “проникнути” у люблінський уряд, організувавши для Миколайчика та інших політичних лідерів та груп, готових працювати для польсько-російського порозуміння, приєднання до уряду, поки останній ще готовий їх прийняти... Це означає, що замість посилення нинішнього лондонського уряду нам треба підготуватися до його падіння»[243].

Миколайчик погодився з новим планом. Під час свого візиту до Міністерства закордонних справ 22 січня він зазначив, що «немає сенсу думати про злиття лондонського уряду та Люблінського комітету». Згідно із британським звітом про цей візит, Миколайчик додав, що «не спростовує можливості своєї співпраці з урядом, який включатиме і, без сумніву, буде в основному сформований люблінцями, а також поляками зі звільненої Польщі». Напередодні він представив Ідену доповідну записку, в якій виклав власні думки про ситуацію. У ній він відстоював необхідність одночасно визначити східні та західні кордони Польщі, маючи на увазі, що не повинно бути жодних поступок на східних територіях без компенсації на заході. Він також сподівався, що на сході кордон буде сприятливішим для Польщі, ніж лінія Керзона. Щодо питання майбутнього уряду, яке для нього було рівнозначним питанню незалежності Польщі, Миколайчик вважав, що кожна із п’яти основних політичних партій повинна мати 20 % урядових посад[244].

За кілька днів до того Арцішевський та його колеги подали британському уряду свою заяву, де стверджували, що не слід обговорювати кордони Польщі на майбутній зустрічі «Великої трійки». Що стосується складу уряду, то вони запропонували сформувати комісію союзників. Міністерство закордонних справ поставилося до цих пропозицій скептично, якщо не з відвертою ворожістю. Сер Алек Кадоґан 26 січня заявив міністру закордонних справ Польщі Адаму Тарнавському, що «цей документ був не дуже реалістичним, і в нинішніх умовах не надто сприяв поступу у справах». Тарнавський відповів, що не вважає польські вимоги «настільки необґрунтованими, що їх не варто висувати». З очевидною неповагою Кадоґан запитав, чи мав польський уряд якісь інші ідеї щодо того, як їм варто вести свої справи. Тарнавський не запропонував жодної альтернативи й коротко повідомив Кадоґана про польські звіти щодо радянських арештів та вбивств членів польського підпілля, заявивши, що це «слід зупинити».

«Однак я зазначив, — писав Кадоґан у своєму звіті про зустріч, — що насправді не було сенсу говорити “це слід зупинити”, коли російська армія окупувала країну, а російські можновладці контролювали її на практиці. Ми передбачали всю цю загрозу, і саме з цієї причини за минулий рік або вісімнадцять місяців наполягали на компромісному вирішенні цього питання, усвідомлюючи небезпеку, яку могла заподіяти нездатність досягти угоди». Тарнавський відрізав, що колишній уряд пішов задалеко, намагаючись пристосуватися до радянських вимог, не досягнувши нічого. «Моїм єдиним бажанням, — писав Кадоґан у своєму звіті, — було покласти край цій лінії розмови, яка, здавалося, була спрямована на те, щоб показати, що польський уряд зробив усе можливе, і звинуватити нас у всьому, від чого Польщі й польському населенню доведеться постраждати».

Наступного дня Іден порадив Міністерству закордонних справ звернутися до польського уряду в еміграції з проханням подати список імен керівників польського підпілля, щоб британська делегація в Ялті могла звернутися до радянського уряду з приводу їхньої безпеки. Тарнавський відмовився надати перелік без консультацій із лідерами підпілля в Польщі. Очевидно, лондонські поляки переймалися тим, що цей список потрапить у радянські руки. Натомість польський посол у Великій Британії граф Едвард Бернард Рачинський хотів, щоб британці виступили на захист усіх членів некомуністичних партій, що діяли в Польщі, а також офіцерів та солдатів Армії Крайової. Британська делегація від’їжджала до Ялти з двома польськими меморандумами. Той варіант, який вони готові були взяти до уваги, написав Миколайчик, а не лідери польського уряду у вигнанні[245].

Іден написав Черчиллю 28 січня: «Ми хочемо... вільної та незалежної Польщі. Сталін обіцяв нам це раніше, але зараз не виконує свою обіцянку. Якщо ми не зможемо отримати вільну та незалежну Польщу, то наша майбутня співпраця з ним, хоч ми хочемо, хоч ні, неодмінно постраждає». Експерти американського посольства в Москві були надзвичайно песимістичними щодо перспектив виконання Сталіним своєї обіцянки. «У вищезгаданих обставинах, — писали автори звіту посольства, — позиція радянського уряду полягає в тому, що стан справ у Польщі є доконаним фактом і що не може бути ніякого компромісу, бажаного чи можливого з польським урядом у Лондоні або його членами. Отже, можна очікувати, що радянський уряд попросить уряди США та Британії визнати або принаймні відрядити своїх представників до [люблінського] тимчасового уряду. Якщо цього не відбудеться, радянці, швидше за все, вичікуватимуть»[246].

Розділ 13

Що сказали б українці?

Поки в другій половині дня 6 лютого виступали Рузвельт і Черчилль, Сталін дедалі більше розпалювався. Він двічі перервав Рузвельта, попросив десятихвилинну перерву і виступив першим після неї. «Несподівано Сталін підвівся (до цього часу він завжди говорив сидячи) і зробив широкий жест правою рукою, — писав Іван Майський, який добре знав Сталіна, а тому був приголомшений гарячковістю його реакції. — Він хотів вийти з-за столу і крокувати з кутка в куток, як це він часто робив під час нарад у власному кабінеті, але вчасно опанував себе й утримався: на конференції “Великої трійки” така поведінка була б не цілком доречною. Відтак Сталін просто відсунув стілець і, здобувши таким чином трохи простору, почав говорити з незвичним запалом»[247].

Радянський лідер розпочав із цинічного привласнення теми Черчилля, а саме того, що вирішення польського питання було для британців справою честі. Він сказав, що воно є справою честі і для росіян, адже в минулому ті «дуже