Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Офіційно відсутні відносини Москви з польським урядом у вигнанні розв’язали Сталіну руки створити власний польський уряд. Польський комітет національного визволення, що поспішно сформувався в Москві у другій половині липня 1944 р. (назву обрано за прикладом французького комітету під керівництвом Шарля де Ґолля), погодився на новий радянсько-польський кордон і повністю підтримав радянську владу. Комітет очолив порівняно невідомий соціаліст Едвард Осубка-Моравський, але насправді його контролювали польські комуністи, зокрема заступниця голови Ванда Василевська, полковниця Червоної армії, та Болеслав Берут, багаторічний агент радянської військової розвідки. Двадцять другого липня 1944 р. московське радіо оголосило світові про створення нового комітету[237].

Тепер радянський лідер відчув себе належно убезпеченим, щоб відновити переговори з лондонськими поляками. Третього серпня, за наполяганням Рузвельта, він прийняв у Москві прем’єр-міністра польського уряду у вигнанні Станіслава Миколайчика. Присадкуватий та лисуватий сорокатрирічний політик був популярним діячем у польських еміграційних колах. Двічі брав участь в обороні Варшави, 1920 р. — від Червоної армії, а 1939 р. — від німців: будучи головою Польської селянської партії, Миколайчик вступив до польської армії як рядовий, а згодом емігрував до Британії. Британські очільники та посадовці Міністерства закордонних справ називали Миколайчика «Мік». Він став лідером польського уряду в еміграції після того, як його попередник генерал Владислав Сікорський загинув у липні 1943 р. внаслідок авіакатастрофи над Гібралтаром. Миколайчик не мав ні харизми, ні авторитету Сікорського, який уперше став прем’єр-міністром Польщі 1922 р. Перед ним стояло нелегке завдання, адже він намагався узгодити вимоги свого уряду із британськими та американськими інтересами, а реальність поразки Польщі — із баченням її майбутньої величі[238].

Миколайчик знав, що полякам нема на кого покладатися, окрім як на самих себе. Саме через це він дав згоду на антинацистське повстання у Варшаві під проводом підпільної армії, яка діяла в тісній співпраці з польським урядом у Лондоні. Повстання почалося дещо передчасно 1 серпня 1944 р., коли радянські війська підійшли до міста, а московське радіо закликало поляків до збурення. Попри це, не було жодної спроби скоординувати дії Червоної армії, що наближалася до міста, з діями повстанців у Варшаві. Їхні лідери сподівалися, що зможуть самостійно звільнити Варшаву, організувати власну адміністрацію та створити умови для повернення польського уряду в екзилі. Після понад двох місяців героїчної боротьби повстання було розгромлено. Німці практично зрівняли Варшаву із землею і винищили потенційних керманичів незалежної польської держави. Оцінки польських втрат сягають надзвичайних ста п’ятдесяти тисяч осіб.

Коли Миколайчик давав добро на повстання, то сподівався, що успіх зміцнить його позиції на переговорах зі Сталіним. На початку серпня 1944 р., коли він зустрівся з радянським лідером у Москві, у повсталих уже були проблеми, оскільки вони не змогли досягти першочергової мети — створити чіткий оборонний периметр у місті. Їхні сили залишалися розпорошеними, а тому самостійно звільнити все місто вони не могли. Успіх чи невдача повстання в кінцевому підсумку залежала від Сталіна. Зіткнувшись із перспективою того, що лондонські поляки сформують свій уряд у Варшаві за кілька днів після того, як його власний польський уряд було створено в Холмі, Сталін не був схильний підтримати повстанців. Зрештою він вирішив залишити їх без істотної допомоги.

Для цього були і військові, і політичні передумови. Коли радянські війська дійшли до околиць Варшави, то не мали ресурсів, щоб продовжувати просування на інший берег Вісли. (Вони зіткнулися з жорстким опором низки німецьких танкових дивізій.) Однак відмова Сталіна дозволити союзницьким літакам, що постачали повстанців провізією та боєприпасами, використати наявні американські бази в Полтаві, Миргороді та Пирятині для дозаправки, не залишала сумніву, що він не хотів успіху повстання. Він прагнув залишити Польщу собі[239].

Коли Сталін зустрівся з Миколайчиком на початку серпня 1944 р., його безпосередньою метою було забезпечити згоду польського прем’єр-міністра на формування контрольованого Москвою уряду. Він також хотів, щоб той визнав лінію Керзона як основу для нового радянсько-польського кордону. Сталін наполягав, щоб Миколайчик зустрівся з новоствореним Комітетом національного звільнення — майбутніми люблінськими поляками. Із двома польськими урядами, які змагалися за визнання, Сталін міг узяти на себе роль судді та прихильника міжпольського порозуміння. Західні союзники опинились у пастці. Вони примушені були підтримувати «нереалістичний» лондонський уряд Миколайчика, який відмовлявся визнавати те, що самі західні лідери вважали кращими інтересами польського народу, — новий радянсько-польський кордон.

Черчилль та Іден провели більшу частину 1944 р. у зустрічах із «Міком» та його колегами, намагаючись переконати їх прийняти нові реалії. Останню спробу було зроблено під час поїздки Черчилля до Москви в жовтні 1944 р. Миколайчик, якого доправили до Москви на вимогу Черчилля, під тиском прийняв лінію Керзона як основу нового східного кордону Польщі. Була надія на те, що це зобов’яже Сталіна досягати компромісу з лондонським урядом, але Миколайчик не зміг переконати своїх колег схвалити угоду. Він мусив піти у відставку, що призвело до падіння уряду. Відставка Миколайчика наприкінці листопада 1944 р. залишила Черчилля та західних союзників без людини на чолі польської еміграції, якій вони могли б повністю довіряти. Новий уряд Томаша Арцішевського, соціалістичного діяча, який вибрався з Польщі в липні 1944 р., не зміг установити добрі відносини із західними союзниками, які продовжували покладатися на Миколайчика в оцінюванні польської ситуації.

У переддень нового 1945 р. контрольований Москвою Комітет національного визволення змінив назву на Тимчасовий уряд Республіки Польща. Комуніст Владислав Гомулка був призначений одним із двох заступників прем’єр-міністра. П’ятого січня Радянський Союз офіційно визнав новий уряд, попри протести західних союзників. На час проведення Ялтинської конференції Тимчасовий уряд перебував у Варшаві, де контролював місцеві органи влади на окупованій СРСР частині Польщі[240].

СРСР зробив усе можливе, щоб переконати решту країн визнати Тимчасовий уряд. Сталін чинив величезний тиск на генерала де Ґолля під час його візиту до Москви у грудні 1944 р. Де Ґолль, урешті-решт, поступився, погодившись на обмін представниками з майбутнім польським урядом, хоч Моріс Дежан, посол де Ґолля при урядах союзників, 3 січня запевнив Міністерство закордонних справ Великої Британії, що зробив це «з розумінням того, що вони не матимуть дипломатичного статусу». Наступними в радянському списку були чехи. Двадцять дев’ятого січня британський військовий кабінет дізнався, що «чехословацький уряд унаслідок тиску СРСР тепер пропонував негайно визнати уряд Любліна. Президент [Едвард] Бенеш завтра порадить чехословацькому кабінету дослухатися до російських побажань». Черчилль сказав колегам: «Ми не могли утримати уряд Чехословаччини від визнання люблінського уряду. Безумовно, наша рішуча позиція полягала в тому, що Польщі має бути гарантована свобода, незалежність та суверенітет, а також вільні вибори»[241].

Західні союзники спочатку по-різному відреагували на дії Сталіна. Рузвельт сподівався, що Миколайчик і люблінські поляки зможуть усе ж таки досягти компромісу. «Президент, здається, досі має надію, що Миколайчик приєднається до Люблінської партії та утворить із ними єдиний уряд», — телеграфував лорд Галіфакс, британський посол у Вашингтоні, за результатами зустрічі з Рузвельтом 6 січня. «Усім полякам, — як вважав президент, — треба довести, що вони можуть існувати лише з доброї волі Сталіна. Бенешу вистачило мудрості це побачити, і тому йому вдалося непогано владнати ситуацію». Міністерство закордонних