Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

званий люблінський уряд, який розпочав свою діяльність у Холмі, переїхав до Любліна, а на час проведення Ялтинської конференції розташувався в передмісті Варшави. Це спірне питання мало перевірити здатність союзників розв’язувати суперечності. Під час зустрічі на Мальті Іден і Стеттініус дійшли згоди, що рішення полягає у створенні нового тимчасового уряду, який візьме зобов’язання провести вільні вибори, «як тільки дозволять умови». Створення нового уряду та подальші вибори стали наріжним каменем англо-американської політики щодо Польщі[232].

Шостого лютого, перейшовши від обговорення кордонів до питання майбутнього польського уряду, Рузвельт запропонував створити польську президентську раду, яка призначила б уряд із представників п’яти головних польських партій, зокрема з комуністами. Згідно із планом, запропонованим Рузвельту Стеттініусом, цей новий уряд мав включати представників основних політичних таборів, починаючи з Болеслава Берута, лідера люблінських поляків, та архієпископа Адама Стефана Сапіги з Кракова, наставника майбутнього папи Кароля Юзефа Войтили. Рузвельту ідея сподобалася. «У них не буде короля, тож їм потрібна регентська рада», — сказав він Стеттініусу в Ялті.

«Треба прояснити одну річ, — зазначив президент, намагаючись зробити свою пропозицію прийнятнішою для радянців. — Польща повинна підтримувати відносини максимальної дружби та співпраці з Радянським Союзом». Сталін, який явно не був у захваті від нової пропозиції, вставив: «Польща має підтримувати дружні відносини не тільки з Радянським Союзом, а й з іншими союзниками». Йому, безумовно, було складно уявити, як коаліційний уряд, де б превалювали некомуністичні партії, підтримував би добрі відносини з СРСР. Мало хто з некомуністичних польських лідерів пробачив або забув би пакт Молотова-Ріббентропа. Рузвельт не хотів відволікатися. Він «просто висунув пропозицію» і «вважав, що, якщо ми зможемо розв’язати польське питання, це суттєво допоможе нам усім».

Черчилль, однак, продовжив лінію президента, коли заявив, що Польща не повинна мати «ворожих намірів чи інтриг проти СРСР». Згідно із британським протоколом зустрічі, прем’єр-міністр сказав,

що більше зацікавлений в існуванні сильної, вільної і незалежної Польщі, ніж у конкретних територіальних кордонах. Він хотів, щоб поляки мали можливість жити вільно, своїм життям і за власними правилами. Це була мета, як він чув, яку і маршал Сталін проголошував із незламною твердістю. Якраз тому, що він довіряє деклараціям маршала щодо суверенітету, незалежності та свободи Польщі, він не вважає питання кордонів одним із найважливіших. Саме цей принцип [незалежності Польщі] був наймилішим британській нації та Британській Співдружності Націй. Ми тому й розпочали війну з Німеччиною, щоб Польща була вільною та суверенною. Усі знали про страшенні ризики, коли ми пішли на війну 1939 р., будучи так погано озброєними. Ці дії майже коштували нам життя не тільки як імперії, але і як нації.

Польща має бути «господинею власного будинку та духу свого капітаном»[233], — заявив Черчилль, згідно з американським протоколом. Він зазначив, що британці не мали «тісного контакту» зі створеним кілька місяців тому польським урядом у Лондоні, та заявив, що виступає за негайне формування нового уряду, який включав би Станіслава Миколайчика, Станіслава Грабського й Тадеуша Ромера, членів старого уряду, з якими британці мали добрі робочі відносини і які були готові визнати новий радянсько-польський кордон. «На цей уряд буде покладено завдання підготувати шлях до вільного голосування польського народу щодо його майбутньої Конституції та Адміністрації, — стверджував Черчилль. — Якби це вдалося, ми зробили б великий крок у напрямку майбутнього миру та процвітання Центральної Європи»[234].

Британці були готові підтримати ідею президентської ради, але тільки щоб вона сприяла швидкому створенню нового уряду, що було їхньою кінцевою метою. На зустрічі британського воєнного кабінету 26 січня Черчилль повідомив колегам, що «передбачає, що радянські представники на майбутніх зустрічах глав урядів вимагатимуть визнання Люблінського комітету урядом Польщі». Він був готовий до битви. «Ми повинні мати на увазі, що визнання було єдиним аргументом, який залишався в наших руках, і що ми не повинні використовувати його, не отримавши натомість щось достойне», — сказав прем’єр-міністр. Тим «чимось достойним» був новий уряд. Іден запропонував Черчиллю на Мальті, що в разі, якщо СРСР відмовиться сформувати новий уряд, «потрібно продовжувати нинішню політику невизнання. Це погане рішення, але просте визнання люблінського уряду було б ще гіршим»[235].

Розбіжності між союзниками щодо польської проблеми почались у перші місяці Другої світової війни, коли вони перебували у протилежних таборах. Власне, німецьке вторгнення до Польщі змусило Британію оголосити війну. Коли польська оборона провалилася, Лондон запропонував притулок польському уряду в екзилі. Натомість Радянський Союз долучився до німців і розпочав агресивну програму територіальних придбань за рахунок польської держави. Коли Радянський Союз став черговою жертвою німецької агресії та приєднався до антигітлерівської коаліції, постала проблема для всіх сторін. Британці підштовхнули лондонських поляків до підписання договору про взаємну допомогу з Москвою, але питання кордонів країни залишалося нерозв’язаним, а Сталін почав вважати лондонських поляків головною перешкодою для міжнародного визнання нових радянських кордонів.

Перемоги на фронті робили радянського лідера дедалі зухвалішим у його ворожому ставленні до польського уряду в еміграції. Наступ Сталіна на представників цього уряду в Москві почався менш ніж за десять днів після оточення німецької 6-ї армії під Сталінградом. Наприкінці листопада 1942 р. Сталін закрив тридцять шість відділень посольства Польщі в СРСР, які були відповідальні за польських громадян, депортованих або евакуйованих у глиб СРСР із Західної України та Західної Білорусі. Їхніх співробітників звинувачували у шпигунстві. Шістнадцятого січня 1943 р. Москва повідомила польському уряду у вигнанні про своє рішення скасувати положення договору про визнання польського громадянства етнічних поляків, які опинилися на радянській території після вересня 1939 р. Відтепер їх слід було розглядати як радянських громадян.

Польський уряд висловив протест і попросив Велику Британію та США втрутитися. Проте після німецької капітуляції під Сталінградом Сталіна ніщо не могло зупинити. Сімнадцятого лютого 1943 р. радянська влада офіційно відмовилася від переговорів із питання про громадянство, а через два дні Сталін розпочав пропагандистський наступ проти польського уряду. З посиленням війни слів між радянськими пропагандистами та польськими ЗМІ в еміграції Міністерство закордонних справ Великої Британії поінформувало свого представника при польському уряді, що він повинен проінструктувати поляків не відповідати на радянські провокації, адже це лише «знову зумовило б обмін інтерпретаціями». Дипломатичні дискусії з Москвою мали бути продуктивнішими. Посол погодився, а от польський уряд — ні. Він виступив зі зверненням 5 березня, яке стверджувало, що лінія Керзона була тимчасовою межею перемир’я, а не державним кордоном[236].

У середині квітня 1943 р. німецьке радіо оголосило про виявлення масового поховання тисяч польських офіцерів у Катинському лісі біля Смоленська. Радянці стратили офіцерів, узятих у полон навесні 1940 р. Вони заперечували звинувачення, перекладаючи провину за вбивства польських в’язнів на німців після того, як вони захопили територію 1941 р. Польський уряд закликав Міжнародний Червоний Хрест провести розслідування. Розгнівані радянці стверджували, що це є доказом того, що лондонські поляки покривають нацистську Німеччину. Вони використали цей інцидент як привід для розірвання дипломатичних відносин. Молотов, який підписав листа про офіційне припинення відносин, стверджував, що польський уряд проводить пропагандистську кампанію з метою змусити Москву зробити територіальні поступки за рахунок