Читати книгу - "Ялта. Ціна миру"

Львів і Дрогобич із польської сторони. Рузвельт заявив, що у США проживає шість чи сім мільйонів поляків. Якби СРСР дав щось їхній батьківщині, то це покращило б позиції президента вдома. «Більшість поляків, як і китайці, хоче зберегти обличчя... Я не ставлю конкретних вимог, — додав він, — але сподіваюся, що маршал Сталін зможе зробити такий жест»[227].

Рузвельт намагався переконати Сталіна істотно скоригувати лінію кордону, на яку вони із Черчиллем практично погодилися в Тегерані. Тоді Сталін та Молотов захищали радянсько-польський кордон, установлений пактом Молотова-Ріббентропа, вказуючи, що він відповідав так званій лінії Керзона, яка, своєю чергою, відповідала етнічному кордону між поляками та українцями. Ця лінія була вперше запропонована як східна межа влади польського уряду в декларації Верховної Ради Союзних держав у грудні 1919 р. За кілька місяців до того поляки розгромили збройні сили Західноукраїнської Народної Республіки та здобули контроль над колишньою австрійською провінцією Галичина, столицею якої був Львів. Експерти Верховної Ради підготували два варіанти лінії розподілу, залежно від того, чи Східна Галичина, заселена в основному українцями, зоставалася частиною польської держави чи ні. Один варіант залишав Львів із польської сторони, інший — з української.

Улітку 1920 р. міністр закордонних справ Британії лорд Джордж Натаніел Керзон запропонував версію демаркаційної лінії, між польськими силами та Червоною армією, яка тоді сунула на Варшаву, що залишала Львів з українського боку. Запропонований кордон, відомий як «лінія Керзона», відіграв надзвичайно важливу роль у міжнародних відносинах, хоч тоді і радянці, і поляки його відкинули. Радянці мали великі надії розпалити світову революцію, тож не прагнули обмежувати свій поступ етнічно визначеними кордонами. Поляки також не були зацікавлені в етнічних межах. Вони зупинили радянське просування на підступах до Варшави в битві, яка стала відома як «Чудо на Віслі». Потім вони перейшли у контратаку, дійшли радянською територією аж до Києва і пересунули кордон на схід від лінії Керзона, анексувавши території, населені етнічними українцями та білорусами. У цих подіях брали безпосередню участь три лідери, котрі згодом відіграли визначні ролі у Другій світовій війні. Сталін, тодішній політичний комісар одного з радянських військових формувань, доклався до поразки Червоної армії, розділивши свої сили та наказавши атакувати Львів, а не продовжувати наступ на Варшаву. Де Ґолль був військовим радником польської армії, а Станіслав Миколайчик, майбутній прем’єр-міністр польського уряду в еміграції, боровся у її лавах.

Унаслідок поразки у Варшавській битві та подальшого відступу на схід, радянці не мали іншого вибору, як прийняти новий кордон під час мирних переговорів із польським урядом у Ризі 1921 р. Незважаючи на це, вони ніколи не переставали стверджувати, що Польща окупувала землі на схід від лінії Керзона з порушенням етнічного принципу, за логікою якого всі українські та білоруські землі мали бути частиною СРСР. Лінія Молотова-Ріббентропа була досить близька до лінії Керзона, хоч остання давала радянцям меншу територію. Після нападу Німеччини на СРСР радянське керівництво було готове відмовитися від територіальних претензій по лінії Молотова-Ріббентропа, поступитися деякими землями та прийняти лінію Керзона. Очевидно, воно вважало, що простіше буде домогтися визнання Заходом лінії, названої на честь британського лорда, ніж нацистського міністра закордонних справ[228].

Тактика спрацювала здебільшого тому, що ніхто на Заході не сумнівався, що радянські війська в кінцевому підсумку заволодіють Львовом і прагнутимуть його утримати за будь-яку ціну. Західні лідери намагалися виробити формулу, яка б задовольнила радянців, не відштовхнувши поляків. У листопаді 1944 р., коли Гарріман відвідав Вашингтон, щоб обговорити низку нагальних питань із президентом, той намагався розв’язати проблему Львова у мрійливо-фантазійному ключі. «У Президента виникла фантастична ідея, — писав Гарріман, — що Сталін міг би погодитися на те, щоб містом, яке було польським островом у морі українських селян, керувала міжнародна комісія, а остаточний результат мали б вирішити майбутні плебісцити. Я намагався донести думку, що існування польського капіталістичного міста посеред українського соціалістичного села є неможливим. Президент не вбачав у цьому проблеми. Він говорив, що селяни зможуть приїжджати до Львова і продавати свою продукцію полякам за рублі». Рузвельт вважав, що торгівля здатна розв’язати будь-яку проблему у світі[229].

Президент надумав останньої миті звернутись із проханням до Сталіна в Ялті, але вирішив подати його в обережний спосіб. «Він сказав, що просто висуває пропозицію на розгляд і не наполягатиме на ній», — занотував Чарльз Болен. Рузвельт був вельми обачним ще й тому, що в питанні Львова між західними союзниками не було реальної згоди. У своїй записці за підсумками зустрічі зі Стеттініусом на Мальті від 1 лютого 1945 р. Іден повідомив Черчиллеві: «Що стосується східного кордону Польщі, то уряд Його Величності вже узгодив із росіянами й публічно оголосив, що ним має стати лінія Керзона, яка відводить Львів СРСР. Однак американці, можливо, все ще тиснутимуть на росіян, щоб ті залишили Львів Польщі». Справді, у доповідній записці Державного департаменту про польське запитання, написаній приблизно тоді ж, зазначалося: «Ми повинні докласти всіх зусиль, щоб отримати згоду на польський кордон на сході, який має проходити вздовж лінії Керзона в північній та центральній секціях, а в південному районі має загалом відповідати східному кордону Львівської провінції».

Шостого лютого, вислухавши заяву президента щодо Львова, Черчилль підтримав позицію американців. Прем’єр-міністр заявив, що його та Ідена критикували члени власної партії за підтримку позиції Радянського Союзу щодо лінії Керзона та Львова, але він вважав, що радянська вимога ґрунтується не на силі, а на праві, враховуючи жертви СРСР у війні з Німеччиною та його зусилля з визволення Польщі. «Якби, однак, — додав він, згідно з американським протоколом зустрічі, — потужна держава, подібна до Росії, зробила жест великодушності у бік набагато слабшої держави та зробила певну територіальну поступку, наприклад запропоновану Президентом, то ми б безмірно захоплювалися та аплодували радянським діям»[230].

Така позиція скидалася на ту, яку Черчилль обстоював 22 січня 1945 р., коли британська політика щодо Львова обговорювалася на засіданні воєнного кабінету. Один із міністрів переказував чутки, начебто Сталін був готовий зробити великий жест: віддати Львів Польщі «і натомість побудувати ще одне велике українське місто як власний подарунок Україні». Іден вважав цю ідею імовірною. «Він думав, — як зафіксував протокол зустрічі, — що прем’єр-міністр Сталін був щирим, коли закликав Україну стати окремою державою, і в такому разі, звичайно, вона потребувала столиці». Черчилль сподівався на ласку Сталіна. «Жорсткість, із якою прем’єр Сталін у попередніх розмовах відмовився поступитися Львовом, була безпрецедентною, — заявив прем’єр-міністр. — Утім, він досі вважав, що прем’єр Сталін може зробити величний жест за столом миру й передати Львів Польщі». Він гадав, що такому жесту можуть сприяти недавні успіхи Червоної армії, але оптимальна британська тактика за поточних обставин полягала в униканні того, «щоб чинити на нього постійний тиск»[231].

Хоч Рузвельт розпочав виступ щодо Польщі з питання кордону, його головною проблемою було утримання незалежності Польщі, тісно пов’язане з питанням складу нового польського уряду. «Велика трійка» прибула до Ялти, визнаючи два різні польські уряди. Сполучені Штати та Велика Британія визнали лондонський уряд у вигнанні під керівництвом Томаша Арцішевського, тоді як СРСР визнавав так