Читати книгу - "Пiд тихими вербами"

— А менi здається, озвався Рябченко, — що Михайло Григорович таки правду каже: iменно їх, треба провчить. Хоч не всiх, дак хоч самого Зiнька. Тiльки не так трохи треба заходжуваться.

— Ну, а як же?

— Нишком, щоб нiхто не бачив, та щоб i вiн не знав, хто його провчив. Щоб знав за що, та не знав хто. Так йому й сказати: оце тобi за те й за те, а хто каже — чорт його зна. Тодi йому жалiтися нi на кого й нiяк, а боятися буде. Не до смертi його бити, не, а так — добре пополохати, щоб трохи полежав та почухався.

— А що ви думаєте? Воно й правда! — доводив Тонконоженко. — Поки ми їх не почнемо вчити, дак нiчого дiла не буде. А як одного та другого провчимо — тодi його страх возьметь, нишком сидiтиме.

— I не висьма важна штука, — розказував Рябченко. — Це можна так ловко зробить, що моє поштенiє!.. Тiльки щоб Григорiй Павлович подозволив, бо без господина старшини тут нiяк нельзя.

— Хто його зна, казав Копаниця, — це, коли хочете, непорядок i дайже буйство… Ну, та задля такого дiла, — засмiявся вiн, — можна й манюсiнькоє буйство соченить.

— I чудесно! — задовольнився Рябченко. — За тиждень, за два й готова штука буде. Зiнька положимо, а самi тим часом у громадi крутнемо.

— Ну, тольки, знаєш, Яхрем Семенович, ти тоже не весьма-очинь! А то щоб так не було, як iз Панасом.

— Ото ж таки! Хiба я такий дурак, як Панас? Акуратно все так iздєлаєм, що ну! I науку получить, i живий останеться…

Товариство повеселiшало. Чарка жвавiше заходила з рук до рук, наче й горiлка в їй посолодшала. Довгенько ще випивали та закусювали…

Проминуло з тиждень.

Одного разу Рябченко прийшов у свято до церкви, вистояв утреню, а тодi, не хотiвши йти додому та знов приходити до служби (бо йому таки далеко було), зостався пiдождати в сторожцi, — там звичайно дожидали люди, поки вдарять до служби. Та цього разу людей було мало: троє дядькiв та Микита Тонконоженко. Сидiли та гомонiли гуртом, а далi так трапилось, що тi повиходили, а зосталися вдвох Рябченко з Микитою.

«От i добре, подумав собi Рябченко, — хотiв був до його сам пiти, та тут лучче буде побалакати: хай люди не знають, що вiд мене до його стежка є».

I вiн загомонiв до Микити:

— А що, Микито, не пощастило тобi Гаїнку зачепити, — повернувся-таки Зiнько.

— А штоб вон луснул! — сердито гарикнув Микита.

— Ну, а вже ж i жiночка була б тобi хороша! Одно слово — як лялечка!

Микита тiльки плюнув зо злостi.

— I все цей Зiнько тобi на завадi стає,- правив своє Рябченко. — От тодi в тебе Ївгу одбив.

— Падлець, одно слово! — вилаяв Микита.

— Все Васюту настренчує, щоб iз тебе на вулицi знущався.

— Нигодяй! — I Микита аж побiлiв iз серця, згадавши вiршу про Трандиту.

— Настоящий нигадяй! I таке зловредне, що кожному шкоди наробить. Тепер таке почав, що як виграє справу, дак ми всi хоч з торбами попiдвiконню йди.

— Та ну? — здивувався Микита. Нивжлi такое плохое дело?

— А ти ж думав як? Коли в Дениса однiмуть землю, а мужики почнуть брати собi в Добровольського, дак тодi, брат, наша земля, що в Горянського ми найняли, — вона їм без надобностi. Ми тодi на льод сiли, бо нам нiчим буде Горянському заплатить. А в контрахтi тисяча рублiв невстойки — он що! Поцiнують тодi, брат, нас усiх та й тебе з батьком.

— Вот так штука! — аж злякався Микита. — Дак через такого падлеца да нам усем пропадать?

— А що ж ти зробиш? Якби його чортяка винесла куди хоч на який мiсяць або два, дак ми б могли собi раду дати i пересельську землю вдержати, а так — нема ходу: що нi почнемо, що нi зробимо — вiн i переб'є, вiн i переб'є! Хоч би захворiв абощо… то все якось би впорались… Ех, Микито, як я гляну на теперiшнiх парнiв, дак один пустяк, та й годi! Якби я парубкував, дак хiба б я попустив отак iз себе смiятися якомусь там Зiньковi, як вiн iз тебе насмiявся? I Гаїнку, й Ївгу… Ех!..

— Ну, а що б ви iздєлали? — спитав, почервонiвши, Микита.

— Хi, не знав би що! Зобрав би хороших парнiв три-чотири душi та й дав би йому доброї матланки — от що!

— А що ж, ви думаєте, що я етого не могу? Вот возьму да й iздєлаю!

— Поки хвалько нахвалиться!

— Какой я вам хвалько! Вот возьму да й монуминтально iздєлаю. Мєсяць буде чухаться — не вичухається, — такого вгощенiя дам!..

— Хто його зна… Звiсно, була б це штука славна, i не самому тобi було б добре: поки Зiнько вичухався б, то ми б у громадi по-своєму крутнули… А то поцiнують нас…

— Будь я первой падлець, если не iздєлаю! — скрикнув Микита.

— Та ти не гукай так: це, брат, тихенько треба робити, — припинив Рябченко та й почав нишком розказувати, як та що треба робити, щоб усе було добре.

На церквi бевкнув дзвiн.

— О, вже й до служби, — сказав Рябченко, i обидва з Микитою перехрестилися. — Треба йти… Тiльки ж ти гляди, Микито! Понiмаєш? Нi я тобi нiчого не говорив, нi ти менi…

— Понiмаю! Усьо буде в плипорцiю, i аджарим так, що моє вам паштенiє, ще й здєлайте одольженiє.

— Та не забудь: по головi анi-нi-нi!.. Нiяк не можна!..

— Пускай голова йому остається, а ми нижче лупньом…

— Ходiм же до церкви!..

V. НАПАД

Приходила весна.

Снiг лежав уже по самих ярках та затiнках, а то скрiзь позбiгав лепетливими дзюркотливими струмками. Серед пучечкiв торiшньої трави де-не-де визирали вже блакитними оченятами пролiски, але вся земля лежала ще чорна, дожидаючися, поки пресвiтлеє сонце обнiме її своїм палким промiнням та й убере в пишнi зелено-квiтчастi м'якi шати. Лежала ще пiвсонна й зiтхала до неба теплими грудьми, i теє зiтхання злiтало вгору легенькою бiластою парою. Пара линула вгору, збиралася там у хмари, i хмари тьмарили небо, затуляючи землi сонце. Так молода жiнка, думаючи про розлуку з своїм подружжям, плаче гiрко, i сльози застилають їй свiт, i вона не бачить, що той, кого вона так