Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

— Полуничка, кажеш? Добре, розберемося.

Він ухопив сокиру двома руками, штовхнув двері та повільно ввійшов, роззираючись на всі боки, ніби вишукував прийшлого в дім вовка. Мирка трималася в нього за спиною і намагалася не видавати жодних звуків.

— Полуничка-а-а! Ау! — покликав Степан.

— Мені здається, це зайве, — прошепотіла Мирка, вказавши на сокиру в чоловіка в руках, — вона ж дитина.

— Вона — сутність, — заперечив Степан також пошепки. — Привид чи типу того.

— Тоді тим більше. Де ти бачив, щоб привидів сокирами ганяли?

Степан обернувся до Мирки й промовив, дивлячись їй в очі:

— Я тут чоловік, а це значить, що…

Доказати він не встиг. Якраз тієї миті, коли Степан збирався розплющити дружині очі на те, що значить бути головою сім’ї, у найтемнішому кутку кімнати рипнула дошка підлоги й сокира випала в нього з рук із голосним металевим «бздинь».

— Привіт, — сказала Полуничка, боязко виглянувши з «кабінету».

Шкіра в неї була біла, як сніг. Волосся темними сплутаними пасмами розсипалося по плечах, руки були тонкими, як сірники. Вона стояла босяка на холодній підлозі й нервово смикала поділ довгої сукні.

Мирка видихнула, відчувши, як разом із повітрям із неї виходять залишки сил, та все ж підняла руку в несміливому привітанні. Мабуть, вийшло занадто різко, тому що дівчинка зойкнула й знову заховалася в «кабінеті».

Мирка сказала:

— Гей, не бійся, ми тебе не скривдимо.

— У вас сокира, — заперечила Полуничка.

— Так це для ялинки, — сказав Степан. — Ми ялинку принесли, прикрашати будемо.

Полуничка засумнівалася:

— Ви повісите на ялинку сокиру?

— Ні, ми не повісимо на ялинку сокиру. Це для того, щоб… — Степан зітхнув: — Словом, ми не збираємося тебе кривдити. Виходь.

— Взагалі-то, я все чула, коли ви зайшли, — сказала Полуничка з-за шафи.

— Ну добре, добре, ми збиралися тебе скривдити. Точніше, захиститися. Але тепер не збираємося, зрозуміло?

Полуничка ненадовго замовкла, мабуть, щось обдумуючи, а потім запитала:

— Ви від дяді Володі?

— Від дяді Володі? — перепитала Мирка.

— Зазвичай він приходить у неділю, коли всі на службі в церкві. У нього блискуча маківка.

Мирка згадала, як подумки порівняла лисину сільського голови з полуничним драже, а вголос сказала:

— Так, ми від дяді Володі.

— Дядя Володя каже мені не відчиняти двері чужим і нікому не показуватися на очі, щоб мене не образили, — пропищала Полуничка.

Степан потер лоба:

— Ну, нам ти можеш показатися. Ми тебе все одно вже бачили. І, як я вже казав, ми не збиралися… Точніше, не збираємося… Та чорт! — він усівся на диван і втомлено відкинув голову на спинку. — Словом, як надумаєш, виходь.

Мирка стривожено глянула на фіранку, що тягнулася від шафи до стіни, але та не поворухнулася.

— Як гадаєш, вона ще там? — запитала Мирка.

Степан мовчки знизав плечима.

Коли й за п’ять хвилин нічого не відбулося, він ляснув долонями по колінах і рішучо випростався:

— Скоро вечір. Пора прикрашати ялинку.

Мирка зиркнула на чоловіка:

— А Полуничка?

— Семеро одного не чекають. Точніше, чекають, але не наполягають. У нас тут роботи непочатий край.

Із цими словами Степан вийшов із дому й за пару хвилин повернувся, тягнучи за собою припорошену снігом ялинку. Поки встановлювали її в кутку, гілля відтануло від пічного тепла, і кімнату наповнив густий запах хвої.

Мирка відкрила коробку з прикрасами та заходилася розвішувати — після того, як кулька опинялася на гілці, вона відходила на кілька кроків і прискіпливо оцінювала результат, стежачи за тим, щоб кольори прикрас були розподілені рівномірно.

Ялинка гарнішала на очах: у теплому передсутінковому світлі між гілками спалахували золоті та багряні іскри, кульки сяяли блискучими боками — такі тендітні й невагомі, ніби прибули сюди прямо з дитинства.

Спочатку Мирка раз по раз поглядала на фіранку біля шафи, очікуючи, чи не вийде Полуничка, але потім так захопилася, що здригнулася від несподіванки, коли хтось торкнувся її спини.

— Дуже смішно, — сказала вона Степанові й уже збиралася додати якесь міцне слівце, коли усвідомила, що Степан-то ось стоїть із того боку ялинки, і аж ніяк не в неї за спиною.

Степан визирнув між гілками.

— Що там таке?

Мирка не відповіла. Вона повільно обернулася й заклякла на місці, ніби скам’яніла.

Полуничка стояла так близько, що можна було відчути шкірою її дихання. Широко розплющивши очі, вона дивилася на ялинку.

— Як гарно!

Степан підморгнув їй, наче й не було нічого:

— Хочеш допомогти прикрашати?

Полуничка зробила крок уперед, і він, усміхнувшись, простягнув їй велику червону кульку на ниточці. Дівчинка вихопила кульку в нього з рук так швидко, ніби боялася, що той може передумати, і повісила її на ялинку — криво й геть не в тому місці, де їй годилося б бути. Потім скупчила поряд другу й третю, створивши таким чином затор із кульок: наче одна потрапила в аварію, а решта зупинилися поруч, щоб як слід усе роздивитися. Верхів’я ялинки порожньо зеленіло десь далеко від місця пригоди.

Відступивши на крок, Полуничка задоволено кивнула:

— Пречудово.

Руки в Мирки зачухались від нервового бажання повернути гармонію в цей гармидер, але вона зупинила себе, з подивом усвідомивши, що їй зараз важливіше бачити радість в очах Полунички, ніж намагатися зробити все ідеально.

— У тебе класно вийшло, — сказала вона й несміливо, майже не дихаючи від хвилювання, поклала руку дівчинці на плече.

Та напружилася — долонею Мирка відчула, як закам’яніли її крижані м’язи, але тікати не стала. Тільки запитала:

— А цукерки на ялинку повісимо?

— Цукери… — задумливо повторила Мирка. — Ні, боюся, цукерок у нас нема.

— А яблука?

— І яблук нема.

Мирка мимоволі повела плечима, намагаючись скинути раптову згадку про те, що в них майже закінчилися ті нехитрі продукти, що вони взяли із собою в дорогу, а невдовзі почнуть закінчуватися й гроші. Але думка ця міцно вчепилася їй у загривок пазуристими лапами, адже тепер за нею стояв не тільки страх перед завтрашнім днем, але й пекучий сором за те, що вона не може виконати просте бажання дитини. Нехай і столітньої та трохи потойбічної.

Полуничка скорчила співчутливу гримасу й похитала головою.

— А ви зовсім не вмієте святкувати Різдво, так? Але це нічого, не страшно. У мене тут є…

Із цими словами вона підійшла до шафи, нахилилася й спритно підділа тонкими пальцями одну з дощок підлоги. Під нею виявився простір — не повноцінний підвал, але ніби величезна скриня, забита банками з тушонкою, крупами,