BooksUkraine.com » Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

155
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 57 58 59 ... 112
Перейти на сторінку:
паскудну Господові я не віддаватиму. Зроблю шикарною – тоді й віддам. Не хочу Йому всілякий непотріб підсовувати. – Лисиця понтувався, але в душі продовжував нервувати. Ці двоє недоумків не зі своєї волі тут опинилися. Отже – мали наказ. Від Термінатора чи Колесниченка? Непогано б дізнатися. Але ж ніхто не скаже. Хоч руки повідрізай. Чи Торквемаду[106] поклич, щоб на цих двох провів майстер-клас. Той, хто їм наказав, набагато страшніший. І вони триматимуть язик за зубами.

– Це ти так думаєш, – простогнав «гість № 2». – Але все вже замазано. Ти – труп. Іди попу розкажи, де нагрішив.

– Я вже ляканий, – гнівно прошипів Богдан. – І розводів[107] дешевих не боюся.

– Побачиш.

– Побачу, звісно. Я ж довго жити зібрався. Ти краще скажи, хто вам наказав?

– А слабо́ список усіх бажань прокукурікати? – «Гість № 2» аж повеселішав. – Тільки яхту й віллу на Гаваях постав одразу після ляма[108] «зелених» новими сотками. Дурбецало. На мороз падаєш?[109]

– А ти в КВН часом не грав? – і справді «упав на мороз» Лисиця. – Непоганий жарт.

– Не твоє діло. – Веселість корова язиком злизала. – Якби клешні не на прив’язі…

– І що б тоді було? – Професор тримав марку, єхидно посміхаючись. Психологія ж – теж зброя. Не гірша за «шмайсера». А може, й краща. Та і які варіанти?

– Розв’яжи – побачиш, – смикнувся, щоб звільнити руки поранений. Але, зрозумівши, що це неможливо, заспокоївся. Та й пістолет, схоже, підказував, що постріл пролунає раніше, аніж він ухопить волі в обидві руки. Чи все ж таки розквашений ніс заболів?

Лисиця відчув задоволення. Вузли в’язати він умів. Колись добрі люди навчили. І точно. За плечима не носити. Життя не промине скористатися тим, чого навчило.

– А далі чому не жартуєш? – цілком серйозно поцікавився Богдан. – Поки чекатимемо наряд, хоч посміялись би. В «акваріумі»[110] ж буде не до сміху?

– Потерпи, – засичав зв’язаний, – скоро на кутні засмієшся, баклан.

– Невихований, – закивав професор. – Не люблять тебе дівчата. – Прозвучало сумно. І – приречено.

Зв’язаний відреагував новим сованням. Усе вже забулося? Але користі з цього – круглий нуль. Що дорівнює дірці від бублика.

– Коли над твоїм тілом у дерев’яному ящику затягне останню пісню ді-джей у рясі, і любов, і дівчата будуть тобі до сакса[111], «Альоша приморожений»[112].

– Ти музикант? – аж наче зрадів професор.

– Яка різниця, – визвірився «нижчий». – Але тобі Шопена злабав[113] би. За кайф.

– Музбурсу таки закінчив? – Лисиця відчув себе Коломбо.

– Розслабся. І «ку́ма»[114] із себе не корч. Стукача не зробиш. Не скурвлюся[115]. Я тобі не салабон[116]. Так що на шару тут мудохаєшся.

– О’кей, – легко здався Лисиця. – Але спочатку мені Мендельсона[117] злабаєш.

– А ти, я бачу, зовсім вузьколобий? – пхикнув зв’язаний. – «Бамбук»[118]. Ну, помрій. Не заборонено.

У двері постукали.

Богдан, виставивши пістолета, рушив до дверей.

– Хто? – запитав у «стукача».

– Відчиняйте, міліція! – почув нахабний чоловічий голос.

– Хто прислав? – угатив контрольним у голову професор. Тепер треба дмухати й на холодне.

– Капітан Онищенко, – відповів той самий, але вже роздратований голос.

Лисиця глянув на годинника. Прибули за десять хвилин. Олена слова дотримала, і після її команди екіпаж «хлопчиків за викликом», у принципі, дострибав швидко. Уява малювала «газик» ще радянської пори, вимерти якому разом з мамонтами заважала тотальна державна бідність. І тотальна заможність її чиновників. Отакі парадокси. Тому світом мають правити жінки (принаймні входити до його топ-менеджменту). Тоді все було б чітко: наварено борщу, нагодовано дітей, прибрано в усіх закапелках і накручено на бігуді.

Якби ж, не доведи, Господи, «воронка́» викликав сам, збиралися б, як свекор пелюшок прати. Довго і з неохотою. Ще й носом крутили б.

Відімкнув. Лейтенант і двоє сержантів у бронежилетах і з АКаеМами насторожено зайшли до номера.

– О-о-о, дружбанчики, – зрадів офіцер, побачивши Лисицині «трофеї». – Ми їх утомилися шукати. А вони тут загорають, клоуни.

Усмішка не залишала офіцерового обличчя. Нехай. Міліціонери ж теж люди. Просто забули про це. І коли їм інколи нагадувати, зможуть, хоч і ненадовго, повертатися до попередньої іпостасі. А там, може, і зовсім людьми стануть…

– Дрон і Колос, – кивнув на засмагальників лейтенант, а потім глянув на сержантів. – Хе. Непоганий улов. У кожного по три «ходки». І на четверту вже назбиралося… Спочатку викидухи упакуйте. Та акуратно ж. Щоб «пальчики» не змазати. А потім уже й «туші».

Сержанти без балачок запхали ножі до целофанових пакетів.

– Зараз «швидка» приїде, припарки цим красеням зробить, – почав пояснювати офіцер. – У такому «нетоварному» вигляді ми їх не повеземо. У нас у мавпарні[119] сервісу такого немає.

Лисиця спостерігав за всім із боку. Цікавого небагато. Звична рутина для «блюстителів». Хоч цей лейтенант – молодець. Жартує, живчик. Ну, це поки. Служба його ще не задовбала.

– А ви крутий, – розщедрився офіцер, з повагою глянувши на професора. – Технічно на купу склали. Не кожен би зміг.

– А був вибір? – Лисиця відповів дещо напружено. Нерви ще не вивітрилися. – Або ти, або тебе. Як на війні. А здався б – зараз би ви шаманили на місці вбивства. Ну, не ви. Експерти. А медики б смерть констатували. Чи трохи пізніше.

– Це точно, – усміхнувся «живчик». – Із такими гостями недовго.

Бригада «швидкої» прибула за п’ять хвилин. І одразу ж почала чаклувати. У цих робота завжди одна. Йод-зеленка, вата-бинт. Зашити чи відрізати.

– В одного ніс зламаний, – авторитетно повідомив лікар років тридцяти з акуратною чорною борідкою. – А в другого кулю треба діставати. Глибоко зайшла. Без операції – ніяк.

– Тоді ми з вами, – сказав лейтенант. – Цих «херувимів» самих залишати не можна. Вони хоч і зіпсовані, а фокусів напалити можуть. А ви, – мовив він Богданові, – завтра зранку до капітана Онищенко. На «сповідь». Розкажете все. І документи на зброю не забудьте… – Офіцер ще раз подивився на «зіпсованих». – Але ж круто ви їх… – Усміхнувся.

– Навіть не знаю, як вийшло, – знітився Лисиця. – Мабуть, жити дуже хотів.

– Непогана мотивація, – підморгнув офіцер. Він явно цікавився психологією. Сам собі психолог. Не дуже звичне хобі для мента.

Ті візитери, що стояли на ногах, почали «пакувати» тих, що не могли. Одні непрохані гості забрали інших. І професор лишився сам. І що тепер? Навряд чи засне. Але «під водичку» все одно сходить. Не обговорюється.

Замкнувся. Перевірив. Надійно. Схилився головою на двері. Відчув спочатку холод і тверде, а потім усе зникло. Зате з’явилося розуміння того, що відбулося. Це й справді жах! Ніколи не думав, що таке може статися. Їхав у відрядження. Тихе й мирне. Здобувати й аналізувати факти. Але щоб таке… Хоча… У Лоші йому руку поламали дверима[120], на Вінниччині з Ведмедерею вів цілий бій[121], на Київщині за охоронницею викрадених цілу гонитву влаштував зі стріляниною, а на Франківщині в міліцейську машину, викрадену Грицяками, теж стріляти довелося[122]… Правильно сказав про нього Трев: де не посій, там і вродиться. Читав би собі лекції в «жовтому» корпусі на перетині бульвару Шевченка й Володимирської. Перевіряв би домашні й курсові. Керував дипломниками й аспірантами. Але ж ні. Пригодами такими життя вирішив приперчити. Чи це все Доля? Вона так із ним пожартувати вирішила. Щоб життя не здавалося зефіром шоколадним… Чи саме таке воно і є цей зефір? Гм… І все б нічого, якби не реальна небезпека. Коли можна легко перестати бути… Ні. Його цікаве хобі (хоча, може, це й не хобі вже, гроші ж він одержує) – штучка колюча. А місцями – й смертельно небезпечна. Завжди є шанс нарватися на таких ось гостей. Не всім подобається, коли ти їхні плани пускаєш шкереберть. Чи збираєшся це зробити. За «своє» кожен може горло перегризти. Але не кожен наважиться. Богданові «таємні друзі» захотіли. Сьогодні. Щойно. Чи, швидше, сьогоночі. І не факт, що не спробують ще.

«Спасибі, Господи!»

Зайшов у душ. Побачив попсований кров’ю рушник. Пересмикнуло. Усе могло закінчитися не так весело. Могло. Але… Головне, що не попсовано самого… Завтра вже розбереться з цим

1 ... 57 58 59 ... 112
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"