Читати книгу - "Ініціація"

«Ні, день таки тяжкий, — поправив себе. — А от вечір — найкращий у житті».

Перед очі — гола Тася на підлозі: збудився, звеселився. Як не крути, таки трахнув нотаріусиху, хоч і не так, як планував: не по-людському, а як вийшло. І що з того? Головне, що результатом лишилися задоволені. Обидвоє.

Обидвоє?

Твою дивізію! Зупинив «Ниву» за метр від власного обійстя, дурні думки в голову. От халепа! Він, звичайно, бовдур, бо не сказав, що Тася — найкраща жінка з усіх, яких йому підкидало життя. Але ж і Тася не розридалася від щастя. Не сказала: «Пашко! Який же ти суперовий мужчина. Ти ж мене нині довів до повного божевільного щастя. Отепер тільки моє життя по-справжньому і починається!» Не сказала. Невже не сподобався?

«Та ні! — сам собі. — Якби не сподобався, вона б на мене не лізла знову і знову. І відпускати від себе не хотіла. Сподобався!»

Усміхнувся переможно, пішов до хати, в якій бабця Костомарова від ранку каменем сиділа біля вікна.

— Наталю Іванівно? Ви тут як? Усе гаразд? — спитав. — На свайбі погуляти хочете? Бо я, здається, скоро ярмо собі на шию повішу.

Бабця обернулася до Павла, глянула на нього ясно.

— Не буде у вас весілля, Германе, — відповіла зі своєї реальності.

6.

Уранці наступного дня Перегуда загадав: якщо з сирами в столиці проблем не виникне, страхітливе бабине передбачення ніколи не збудеться. А щоб забути його остаточно, Павло покладе те передбачення в уявну сірникову коробку, закриє її, кине в глибоку яму, заллє бетоном, а зверху поставить табличку: «За своє думайте, бо повиздихаєте від заздрощів!» І Наталі Іванівні сказав, коли вже поскладав контейнери з сирами в «Ниву» і намірився мчати на столицю, та все ж повернувся до хати, хоч не було в тому геть ніякої потреби: за своє думайте!

— А вам є про що! Це я вам не про маршрутку на Київ! Немає у нас ніякої маршрутки і не було ніколи, — роздратувався, кидав у бабцю правдою, мов камінням. — І вам та маршрутка ні до чого. Нема вам куди повертатися, ось що я вам скажу. Обдурили вас лиходії, тому доля вам отут при мені доживати, бо я ж не тварюка, на вулицю не вижену! І в Оверкову хату вам переселятися не слід, бо як ви там сама? Ніяк. І оце у зв’язку з цим усім… — замовк, на ошелешену бабцю глянув. — У зв’язку з цим усім, думаю, час вам, Наталю Іванівно, на мене Оверкове обійстя переписати. У мене і ця… нотаріусиха знайома є, допоможе. Якщо чесно, мені те обійстя — як кобилі п’ята нога. І без нього клопоту аж по вінця. Але якщо не перепишете і помрете, не дай Боже, то тоді Оверкова земля роками бур’янами заростатиме, а хата розвалиться. І нащо мені все те під боком? Ще злодюжки які там прихисток знайдуть. Та я краще вже зараз Оверків город під картоплю перекопаю. Це ж слушна ідея, скажіть?

Замовк. Прискіпливо глянув на бабцю Костомарову, що стояла біля вікна, дивилася повз Перегуду в одну точку: дійшла до старенької суть його меседжу чи хворі мізки вже не в змозі проаналізувати важливий монолог?

— Наталю Іванівно!

Бабця глянула на чоловіка пронизливо-гірко, хитнула головою із неприхованою презирливою прикрістю.

— Значить, весь цей час ви вводили мене в оману, Германе?

Перегуда допетрав: бабина реакція — початок довгої непростої розмови, у результаті якої він має певний шанс отримати Оверкове обійстя, але в «Ниві» прокисали сири, а біля столичних ресторанів, певно, вже товклися Перегудині конкуренти-сировари, сподіваючись, що Павло не довезе свою продукцію вчасно.

— Знаєте, як ми домовимося, Наталю Іванівно, — мовив до бабці милосердно, мов миротворець в епіцентрі пекельного кривавого конфлікту. — Я зараз змотаюся по справах, повернуся, ми з вами сядемо і про все поговоримо.

— Мені немає про що говорити з вами, Германе, — твердо і цілком усвідомлено відповіла бабця. — На подібних до вас не варто витрачати слів. Таких слід карати.

Демонстративно відвернулася від Перегуди. Дивилася у вікно, і Павло міг би заприсягтися: очі бабині — сухі, вуста суворо зімкнуті.

— Ну, так теє… — буркнув старенькій у спину. — Ви тут поки своєму Германові страшну кару придумайте, а я поїхав. Повернуся, розберемося, кому підсрачника дати, а кому орден на груди повісити.

Коли до Києва дістався, то й думати про бабцю забув. Мотнувся по ресторанах, які його сири закуповували: спочатку в італійський на Печерську, потім у грузинський на Подолі, після того знову в центр — у недешеву вареничну, де з Перегудиним сиром такі смачні вареники ліпили, що сам би їв, якби йому їх зі знижкою продавали. Товар-дегустація-гроші: перевірена схема працювала без збоїв, і Перегуда аж засміявся, коли вийшов із вареничної, сів у «Ниву», яку припаркував у провулку неподалік закладу, бо ближче під’їхати не вдалося (увесь центр автівками заставлений), перерахував гроші, сховав їх за пазуху, дістав ключ, аби завести автівку.

«Ну от! — резюмував. — Усе нормально, а я мордувався. Треба вже на свайбу з Тасею налаштовуватися, бо як прислухатимуся до бабиної слабоумної маячні, то і сам дурним стану. А насправді проблем нема. Ніяких перешкод».

Тільки вимовив, у скло автівки — стук. Смикнувся, у вікно зирк, а біля «Ниви» міцний дядько в камуфляжі стоїть. Мордяка — цеглиною, очі так глибоко посаджені, що й не роздивитися, якого кольору, а на грудях нашивка «Кресало». «Що воно таке?» — подумав Павло, але вікно прочинив, бо камуфляж — то армія, армія — то воїни, а воїни — то Валєрчик.

— Вам чого? — гукнув милосердно, як миротворець в епіцентрі пекельного кривавого конфлікту. — Допомоги якоїсь треба?

— Вийди з машини, — категорично наказав дядько.

Перегуда насторожився. Із подивом глянув на дядька: якого біса? Бачить — а в провулку за дядьковою спиною метрів за десять чимала зграя молодиків у камуфляжі з нашивками «Кресало» товчеться, голів сім-вісім.

— А що сталося? Що за пожежа? — прилип до сидіння, на дядька вже без добра.

— Виходь! — повторив. — Ти ж не хочеш, щоб мої хлопці твою тачку підпалили?

— Нащо вам мою тачку палити? Хіба я вам щось погане зробив? Чи ви її вкрасти хочете? Тоді не смішіть. Кому потрібне це старе корито? —