Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

з якої він наробить куті для веселих

дітей з прикордонних районів.

І голови колгоспів, виходячи йому назустріч,

говорять — радуйся, Соломоне, радуйся, Спасителю,

Син божий народився.

І сніг падає на землю.

І земля падає на сніг.

Кривава баня у Фастові

Про криваву баню у Фастові заговорили відразу, щойно рушив потяг,

і говорили якось непевно, натяками, ніби лякаючись власних слів.

Група менеджерів передавала один одному теплі фугаси з бухлом,

я ще подумав, що менеджери чомусь завжди

тримаються групами,

мов пінгвіни, щоправда, пінгвіни стільки не п’ють.

Літо минало,

і в цьому літі ми хапались за власну самотність,

витягували її з цього

літа, наче футболки із подорожніх торб. І тоді один із них сказав:

— О, Фастів, проїжджаємо Фастів. Хто знає, скільки душ

занапастило це дивне місто!

Чи ви коли-небудь чули, — звернувся він

до мене, — про криваву баню у Фастові?

О, це окрема історія, — додав він, і розповів таке:

Хто не знає фастівську автобусну станцію? Всі знають, всі відчували

тривогу, коли доводилося в’їжджати на мертві платформи, де здіймається

курява і вітер несе у безвість важке перекотиполе.

На станції працювали два бари — бар «Пролісок»

і бар «Страшний суд».

І все було добре в «Страшному суді» — білі скатертини, попільнички

з пивних банок, кредит для постійних клієнтів. Натомість темні і незрозумілі

речі діялись у «Проліску» — холодному і вогкому,

ніби цвинтарний склеп.

Ніхто не знав напевне, що там відбувається, проте кожного

вечора, зачиняючи приміщення автостанції, диспетчерка

чула голос смерті, що лунав із «Проліска».

І ось одного пекельного ранку, на вибілену сонцем

платформу в’їхав автобус Київ — Жмеринка, і з нього зійшла жінка —

в короткій червоній сукні і з чорною шкіряною

торбинкою. Хто знає, що

вона перевозила в своїй шкіряній торбинці, але вся автостанція завмерла,

заворожено дивлячись як вона проходить платформою, поміж

вибілених сонцем собачих черепів, проходить і зупиняється,

дивлячись на бар «Пролісок» і так само

на бар «Страшний суд».

І тоді з «Проліска» вийшли твоє різників із кривавими розводами

на сорочках і стали кликати її до себе: давай, мала, — сказали вони, — заходь,

випий чого-небудь, дивись яке сонце, випий чогось холодного.

Аж раптом із «Страшного суду» вийшов молодий

священик із дробовиком

у руці й сказав таке: не поспішайте, мем, не поспішайте — життя, мем, коротке,

на все воля божа, тож навряд чи в цьому місті хтось іще запропонує

вам тепло і затишок.

До того ж, мем, у нас кредит для постійних

клієнтів. І так він це сказав, що жінка хитнула стегнами і повільно рушила

в бік «Страшного суду».

Але, — сказав менеджер, помовчавши, —

ніщо в цьому житті не минає безкарно, за все потрібно платити,

особливо за сервіс. І тоді різники повернулись і зникли в чорній проймі дверей.

Проте за якусь мить вибігли з важкими різницькими ножами

і увірвались до «Страшного суду».

І тут почалася кривава баня.

Але це ще не все, — додали, подумавши, менеджери. — Це ще далеко не все.

Далі було найцікавіше.

Ми знаємо цю жінку, — сказали вони в один голос, — вона працює

піар-менеджером у нашому представництві.

Ви знаєте, що вона робить?

Вона відрізає вуха своїм чоловікам!

Так-так, не смійтеся! Відрізає їм вуха!

І, сказавши це, менеджери почали разом вкладатися спати.

І спали вони так глибоко,

що смерть, проходячи вагонами,

навіть не помічала їх

під темними водами сну.

Риби помирають мовчки

Вона прокинулась, вилізла з ліжка і сказала — усе, кінець, зараз я йому покажу, він запам’ятає цей день на все своє йобане життя. Навіть якщо він буде жити довго, а скоріше за все він не буде жити довго, а